На сьомий день Злету ми після сніданку посідали в автобуси куренями “Калуш”, “Львів”, “Тернопіль” і вирушили на Черкащину. На нас чекало серце України – Канів, де на Чернечій горі похований найбільший поет України – Тарас Шевченко.

Мандрівка минула швидко, і ось сумівці шикуються у трилави, одразу курінь дівчат, потім хлопців, на руках у більшості квіти. Попереду іде команда і капелан Злету отець Інокентій. Біля могили Тараса вже стояв сумівський оркестр “Трембіта”.

Друг комендант Маркіян Швець, який є членом оркестру, виступив наперед і звернувся до усієї сумівської громади, закликаючи брати собі приклад життя Великого Кобзаря. Потім він запросив до слова голову Конгресу Українців Канади Євгена Чолія, який кілька років тому був головою Світової управи СУМ, і долучився до сумівців у їхній мандрівці. Він звернувся до членів Злету з привітанням з нагоди трьох річниць для України: 15-тиліття аварії на Чорнобильській АЕС, 10-тиліття проголошення незалежності України та 5-тиліття прийняття Конституції України. Також він наголосив на важливості молоді, її виховання в патріотичному дусі, закликав до активної участі в житті держави.

“Трембіта” заграла “Реве та стогне”. Потім ми помолилися біля могили і заспівали “Вічная пам”ять” Тарасові. І сама природа наче долучилася до нас. Небо потемніло, знявся вітер, Дніпро зашумів, збурився, по самій його середині пролягла біла пінява смужка, так що здавалося, що ціла Україна спинилася там у почесній варті позад сумівців. Дехто не стримав сліз, та й природа здавалася врочистою і сумовитою, десь далеко йшов дощ, і до нас долітали зрідка дрібні краплини, які зблискували трохи на сонці, яке зрідка прозирало крізь хмари.

Потім ми пішли на екскурсію в Музей. Ми пройшли з Тарасом його недовге життя, переходячи із зали в залу, дивлячись на його малюнки, на його речі, слухаючи розповіді екскурсовода. А на першому поверсі експозиції залів розповідали про історію могили Тараса Шевченка. Посмертна маска поета, яка відтворювала нам його реальне обличчя, замальовки з перепоховання, китайка, що покривала гріб, жалобні хустки жінок і дівчат, вітальні телеграми, що приходили 10 березня зранку, коли Тараса вже не стало, і телеграми по всій імперії та Україні, що повідомляли про смерть академіка Шевченка. І плани хати, яку він хотів побудувати, і могила, яка знаходиться на цьому місці. Після всього цього ми не відчували дисонансу з природою, і якось саме вилилося в спів “Заповіту”.

А ввечері в Києві в нас була чудова мистецька зустріч з колективом “Дніпро”. Ми воістину побачили, почули і пережили шось абсолютно нове для себе. Композиція називалася “Ті, що походять від сонця”, і була побудована на основі народних мелодій різних регіонів України, ховала в собі циклічність року. Червоною ниткою по композиції йшов “Аркан”, традиційний чоловічий танок, як пояснив нам режисер... Але сказати це означає нічого не сказати, це треба було почути. Настільки старовинною, незвичною, але водночас рідною була ця музика, наснажена позитивною енергетикою, заплетена плачем і колискою, закличками весни і коломийками. Враження були незабутніми і від музики і від костюмів.

Далі ми зустрічалися з українцями з діаспори, які багато працюють для України, а дехто вже навіть живе тут. Зокрема Аскольд Лозинський, Стойки, Євген Чолій, та інші.