Далі була Словенія. Там я почувався, майже, як вдома. Словенія - надзвичайна країна! Привітні люди, гарна природа, нормальна економічна і політична ситуація роблять її дедалі привабливішою для туристів з різних країн. Дивовижно, але майже всі словенці досить добре володіють англійською мовою. Хоча для нас це, може, і не суттєво, бо в більшості випадків можна порозумітися рідними мовами, словенська і українська ж бо слов'янські мови.

З Андрієм ми зустрілися в Маріборі. Перед тим існувала проблема із зв'язком, але в цьому нам посприяв Мітя, друг Андрія, який до того ж допоміг мені з ночівлею в Любляні. Знаючи мого львівського друга, як дуже досвідченого мандрівника, я трохи переживав чи зможу нарівні з ним крутити педалі, бо до того часу таки стомився. Та мої хвилювання були марними, бо наступного дня я навіть встановив свій особистий рекорд. Того дня нам вдалося проїхати аж 190(!) км, тоді як звичайно я долав десь 100-130 км на день. Півдня милувалися Словенією, а потім, перетнувши кордон, котилися через ліси та поля Угорщини. Рівнини нам не зустрічалися, але разом будь-яку гірку долалося набагато легше ніж на одинці. Десь після 170 км шляху, на одному з перехресть, ми натрапили на циганку, що продавала кавуни. А вже за кілька хвилин втамовували спрагу і голод одним із тих зелених красенів (це задоволення коштувало 2 євро і 50 форінтів). Того ж таки дня ми допленталися, якщо так можна висловитися про їзду на велосипеді, до Балатону. Славнозвісне угорське озеро постало перед нами такою собі калабанею, де води - по коліна, а комарів - по вуха. Оскільки "бліцкріґ" Угорщиною не вдався, а за планом цю країну, із заходу на схід, ми мали пересікти за два(!) дні і Андрійко не вписувався у графік, він змушений був підсісти на потяг. Отак, тільки-но відчувши смак подорожі з другом, довелося розставатися.

Попрощавшись з Андрієм, я одразу так розслабився, що весь день пролежав на одному з пляжів того ж таки Балатону. Туристів там також нівроку і майже всі - німці. Тому то і місцеві жителі більш-менш володіють німецькою, чого не скажеш про англійську мову. Не дивлячись на те, що сусідами Угорщини є, в основному, слов'янські країни, угорська мова навіть близько не схожа на жодну з слов'янських мов. Подібними до цієї мови є лише фінська та естонська. На це є пояснення. Ще в середні віки угорці прийшли з Уралу та зайняли Паннонію (колись так називалася територія сучасної Угорщини). Мова дійсно є дуже чужою, не зрозумілою і не придатною до вивчення. Такий висновок я зробив після того, як, проїхавши всю Угорщину спромігся вивчити одне єдине слово "koszonom," що в перекладі означає "дякую," але і його я вимовляв дуже не впевнено. Такі ж вершини слова, як "доброго дня" чи "до побачення" так і залишилися для мене недосяжними.

Міцним горішком для мене виявилась угорська столиця Будапешт. Попав під таку зливу, що змушений був навіть поступитися принципом і відвідати "McDonald's", з іншою ціллю, ніж звичайно. Треба було перегрупувати сили, висушити карту та й попоїсти, бо голодний був. Раніше я згадував про те, що в Парижі складно орієнтуватися, а в Ґенуї нікудишні дороги. Так от, Будапешт поєднує в собі і перше, і друге. Більше половини дня я витратив на те, щоб знайти необхідну мені дорогу і виїхати з міста, кілька разів перетинав Дунай, їздячи з Буди в Пешту і назад. Оскільки все це відбувалося ще й під нічогеньким собі дощем, спогади про місто в мене далеко не найкращі. Ще жодне місто я не залишав, відчуваючи таке полегшення (зрозуміло, що за інших обставин все могло б бути зовсім інакше).

Після Будапешту складалося враження, що я вже вийшов на фінішну пряму. Не мав жодних сумнівів щодо реальності виконання мого задуму. Природньо, що з наближенням до угорсько-українського кордону я зустрічав усе більшу кількість автомобілів з українськими номерами. Дивно було інше, що десь відсотків сімдесят цих авт - це були старі (дуже старі) моделі "Mercedes". На кордоні, біля Берегового, довго мене не затримували. Лише один з прикордонників запитав, чи далеко я зібрався їхати. Почувши мою відповідь, що їду до Тернополя, дуже здивувався і, напевно, не повірив. Тож я вирішив не казати де починав цю поїздку.

Якийсь час навіть не відчувалося, що потрапив до України. Проїжджаючи повз цвинтарі, бачив, що написи на могилах - латинкою, люди теж розмовляли якоюсь незрозумілою мовою. Будь-які сумніви розвіялися з прибуттям у Мукачеве. П'ять тижнів в дорозі і нарешті я вже вдома!

Найбільша спокуса плюнути на все і доїхати до Тернополя поїздом виникла в мене після знайомства з нашими дорогами. Було просто шкода ровера, адже він мені дуже довго і вірно послужив. За час мандрівки не було жодної серйозної поломки. Все що мені доводилося робити, це змащувати ланцюг, підтягувати, час-від-часу, гайки, клеїти і змінювати камери в пробитих колесах. Всього, проїхавши близько 4000км, пробивав колеса п'ять разів, два рази в Угорщині і три - в Україні.

Перевали, які були на моєму шляху в Карпатах, а було їх два, взяв на одному диханні. Далі були Сколе, Стрий, Ходорів, Рогатин, Бережани. А на одному із спусків, за 40км до Тернополя, якийсь клятий "ПАЗік" ("ПАЗ" - абревіатура, що означає Павловський Автобусний Завод) намагався обігнати мене в той час, коли назустріч рухався вантажний автомобіль. Для мене, маневр того псевдо-автобуса, закінчився тим, що я опинився в кюветі. Дива не сталося, водій так і не зупинився. Розгледіти номер я не встиг, бо було не до того, перевіряв, чи всі кістки цілі. Слава Богу, нічого серйозного не сталося, лише трохи лікті та коліна постраждали (на шоломі також залишилась пам'ятка про той випадок). Зализавши рани (добре що була аптечка), я мобілізував усі сили і таки подолав решту дороги.

Отак закінчилась моя подорож, яку я розпочав ще в Лондоні 9 червня і закінчив 24 липня 2002р. в Тернополі. Звичайно ж, прикрий випадок з тим автобусом вплинув на мій настрій, але це аж ніяк не применшило радості від того, що я вже вдома. І дим Батьківщини приємний! Ніщо також не могло стерти яскравих вражень, які залишились після мого "Tour de France" Європою.

А наостанок згадалося чудове іспанське прислів'я:

др. Любомир Крупницький