Незадовго був уже кордон з Італією, який мене досить таки здивував. Складалося враження, що просто в'їжджаєш в наступне село, а не перетинаєш державний кордон. Не було видно ні митників, ні прикордонників, так само як і кордону, лише попереджувальний знак із написом "Італія". Ця країна зустрічала мене, як кілька тижнів тому Франція, сильним дощем. Та це не зіпсувало настрою, бо ж у Франції мені велося досить добре, тому сприйняв дощ як добру прикмету, що провіщає успішну мандрівку по Апеннінському півострову.

Італійську частину Альп я промчав навдивовижу швидко. За півтора дня після перетину франко-італійського кордону я вже купався у водах Ліґурійського моря. Сподівався там гарно відпочити, але замість відпочинку море принесло тільки головний біль. Узбережжя в тій частині Італії настільки забудоване, що важко було навіть знайти місце для нічлігу, не кажучи вже про можливість насолодитися морськими хвилями. Та вихід завжди є. В одному з містечок мені не залишалося нічого іншого, як лиш примоститися на лавці.

Італія не може нарікати на брак привабливих для туристів історичних пам'яток, міст. Одним з таких цікавих, з надзвичайно давньою і славною історією, міст, які я планував відвідати, була Ґенуя (Genova - по-італійськи). Враження, які залишилися після відвідин вищезгаданого міста перевершили будь-які очікування. Бруд та страшенний сморід не давали змоги зосередитись на пам'ятках архітектури, на які Ґенуя така багата, а найгірші дороги, на яких я коли-небудь бував, змусили забути про всі принади міста і чимшвидше покинути батьківщину Колумба.

Не можливо не згадати про місто, де знаходиться один із символів Італії - вежа, що падає (чи просто нахилена). Розміри Пізи, напевно, не перевищують розмірів будь-якого з райцентрів України, але за прибутками, що приносять місту туристи, перевершує, мабуть, Україну в цілому. Якщо Пізанська вежа колись і впаде, в чому я дуже сумніваюся, то ця подія буде точно трагічніша, ніж виверження Везувію і загибель Помпеї. Адже лежача вежа стільки туристів вже не привабить і доведеться тоді італійцям їхати до нас на заробітки.

Флоренцією, містом, що колись було центром італійського Відродження і яке надзвичайно насичене різноманітними пам'ятками я мав змогу насолоджуватися лише один день, хоча і тижня було б замало щоб побачити усе. Далі на мене чекав Рим, колись столиця такої величезної імперії, а тепер лише столиця "Чобітка". Та це зовсім не применшує величність цього древнього міста. Свідченням цього була присутність надзвичайної кількість туристів, їх там - хоч греблю гати! Колізей, найбільший амфітеатр стародавнього світу; Форум, прототип наших ринкових площ; знамениті терми, а також багато християнських святинь є тим магнітом, що притягує до Риму відвідувачів. Собор Святого Петра є, звичайно ж, найвідоміший. Немає в тому нічого дивного, адже це найбільший християнський храм у світі і саме звідти Іван Павло II, Папа Римський, виголошує свої проповіді.

Багато в Римі є вихідців і з України, але, на жаль, чи на щастя - це, в основному, заробітчани. Але є й багато студентів, що вчаться в духовних і світських навчальних закладах Риму. Біля Софійської церкви знаходиться відділення Українського Католицького Університету. Поряд встановлено пам'ятник Шевченку. Він цікавий тим, що Кобзар зображений у вигляді римського(грецького) оратора, одягнутий в тогу.

Пощастило мені в Римі (точніше поблизу Риму) зустріти дуже гарних людей, земляків, що дозволили переночувати, нагодували та ще й екскурсію по Риму влаштували. Спогади про перебування в їхньому оточенні яскравіші за всі пам'ятки стародавнього Риму! Маю на увазі монахів студитів і монастир "Студіон", що знаходиться зовсім недалеко від Риму, по сусідству з резиденцією Папи Римського.




(Студити - чернечий чин УГКЦ, який заснований з ініціативи А.Шептицького у 1907р. Перший монастир було збудовано, тепер вже, у горезвісному Скнилові поблизу Львова. Йосип Сліпий заснував монастир одразу ж після того, як емігрував до Ватикану, до того, з 1945 по 1963рр. перебував в ув'язненні, на каторжних роботах і засланні в СРСР.) Та місцина настільки сподобалась Йосипу Сліпому, що він вирішив заснувати тут монастир 1964р.). До речі, майже всі монахи, що зараз перебувають в "Студіоні", раніше служили в дуже відомому монастирі у Колодіївці, що біля Тернополя.

Саме в Римі я надумав змінити маршрут і замість Греції, Болгарії, Румунії, рушити до дому через Словенію та Угорщину. Завдяки оперативності працівників словенського консульства, вдалося того ж дня отримати транзитну візу. Відразу ж по цьому попередив друзів про зміну планів і був на сьомому небі від щастя, отримавши пропозицію від Андрія Бандрівського. З Андрієм ми познайомились в Британії, де він здобував післядипломну освіту. Він один з найбільших зірвиголів, яких я тільки знаю - поборник активного способу життя і дуже гарна людина . План був такий - зустрітися в австрійському місті Ґраз, куди Андрій мав прилетіти разом з своїм велосипедом, чи в Маріборі (Словенія) і далі вже разом крутити педалі аж до України. Це було саме те, чого мені бракувало, тобто компанія! Я без зайвих роздумів погодився. За вісім днів мусів подолати досить солідну відстань. Від Риму до Марібору - близько 1000 км, тобто жодних вихідних. А треба сказати, що до того я, як правило, кожного третього-четвертого дня відпочивав.

Апенніни, хоча й не такі високі гори, як Альпи, але виснажували надзвичайно, до того ж була страшенна спека (30-35°С в затінку). Таких об'ємів рідини і кількості харчів, як тоді, я раніше ніколи не поглинав. Якщо нічого не вдавалося купити на вечерю, завжди рятувала торбинка з жовто-білим порошком (манка!). Крім манки я постійно ще варив "pasta"(Слово, яке італійці (і не тільки вони) використовують для означення всіх макаронних виробів), рис, ну і гріх був би не скуштувати італійської піци (останньою був дуже задоволений і що найголовніше - ситий!). На сніданок, як правило, я споживав мюслі (з молоком, джерельною водою, інколи навіть з "Pepsi-Cola"), обідав сиром з хлібом + банка квасолі, горошку чи кукурудзи, йоґурт і якийсь фрукт. Фруктів в Італії не бракувало. Мандарини та апельсини на вулицях міст, виноград при дорозі, фіґи, персики, абрикоси завжди піднімали мені настрій.