Ми вже відсвяткували Різдво і Новий рік, надворі земля все ще вкрита білим пухнастим та скрипучим від морозу снігом, лютує справжня зима... Саме час ґенерувати нові ідеї, планувати з друзями майбутні подорожі, експедиції, сплави. Та гріх було б не розповісти і про вже здійснені мандрівки, забути які просто не можливо. Отож, хочу розказати зараз (мав би це зробити ще кілька місяців тому) про своє повернення до дому з Британських островів - велопробіг Лондон (Париж) - Тернопіль.

Такою непосидючістю я, напевно, завдячую рідному істфаку - археологічна експедиція 1997 року і маса цікавої інформації про різні куточки світу зробили свою "чорну" справу, і ще ріднішому тернопільському СУМу, завдяки якому і з яким я пройшов найвужчі закутки печер Тернопільщини, перевертався на катамаранах у крижаній воді Серету, пробував себе у скелелазінні, не раз бродив Карпатами.

Думка здійснити мандрівку визрівала в мене протягом останнього року. Карта Європи, що висіла на стіні будинку, який став мені домом, під час мого перебування у Лондоні, кожного дня надихала на обмірковування деталей майбутньої транс-європейської вело подорожі. Мої, майже наполеонівські плани передбачали відвідання Франції, Італії, Греції, Болгарії, Румунії і, нарешті, закінчитися велопробіг мав на Батьківщині, тобто в Україні, Тернополі. А ще мав велику надію зустрітися з групою тернопільських роверистів в Шамоні, біля Монблану. Але цей задум нічим не закінчився, бо хлопцям не вдалося отримати візу.

Часто бувало, що обмірковував я не наодинці, а з друзями, яких, на превелике щастя, я знайшов на Туманному Альбіоні немало. Та ще й яких! Доводилось також радитись і з тими, що перебували в Україні. Всі вони підбадьорювали, дивувалися масштабом мого задуму, ставили під сумнів можливість його здійснення, допомагали обрати маршрут, казали, що я дурний, радили, що брати в дорогу і що ні, переконували, що після першої сотні кілометрів розболиться місце на якому сидиш ( саме так і сталося)... Ці розмови мене ще більше надихали, тому завершивши всі справи, які тримали мене в столиці Об'єднаного Королівства і ретельно підготувавшись, я вирушив у дорогу.

Першим пунктом на моєму маршруті був Париж, до якого я прибув потягом "Eurostar" і який зустрічав мене не дуже привітно - дощем. Але дощ падав тільки першого дня, так що це не завадило мені об'їздити столицю Франції вздовж і впоперек. Ще років десять тому я ніколи б не повірив, що мені вдасться побувати в Парижі, побачити на власні очі Еффелеву вежу (відома нам як Ейфелева вежа), споруджену за проектом дядька Ґустава Еффеля у 1887-1889рр. з нагоди сторіччя французької революції; Тріумфальні арки, збудовані на честь перемог Наполеона Бонапарта; Собор Паризької Богоматері, навколо якого розвиваються події в однойменному романі Віктора Гюго; Лувр, де знаходиться одне з найбільших у світі зібрань давньоєгипетського, античного та західноєвропейського мистецтва, багато інших неповторних місць. Все це колись здавалося таким далеким і недосяжним, а тут - бери-не хочу, все на раз. Вдалося також знайти на цвинтарі Монпарнас могилу головного отамана армії УНР, голови Директорії, Симона Петлюри. 26 травня 1926 року у Парижі, на вулиці Расін, його було застрелено радянським агентом. У французькій столиці є також українська церква, на подвір'ї якої знаходиться погруддя Тараса Шевченка. Дуже вдячний отцю Михайлу Романюку, настоятелю того храму, що допоміг мені з житлом в Парижі.

Французи - люди трохи привітніші за англійців. Іноді бувало розглядаю карту міста, а перехожі самі питають, чи не загубився я часом і чи не потрібно мені показати дорогу. Заплутатися в Парижі, мушу визнати, досить легко. Особливо через те, що дуже багато доріг з одностороннім рухом, а на карті напрямок руху не позначений, а ще бруківка "давала перцю".

На дорогах, поза містами, почував себе якось набагато затишніше, легко, незважаючи на те, що ровер з вантажем важили зовсім немало (тільки багажу - близько 30-ти кілограм).

З допомогою розмовника я давав собі раду майже у всіх випадках. Де цього не вистачало, намагався порозумітися використовуючи англійську мову.

Чи не в кожному містечку, яке траплялося мені на дорозі, можна було б знімати фільм про добу середньовіччя, настільки добре збережені архітектурні пам'ятки того часу. Очевидно, що ті краї не зазнали такої кількості ворожих набігів, як наша земля, але переконаний, що не лише це є причиною чудової збереженості старовинних будинків, палаців, замків, інших пам'яток, але й дбайливе ставлення місцевих жителів та влади.

На перший погляд здавалося, що труднощі почнуться поблизу Альп, але виявилося, що решта території Франції також не зовсім-то рівнинна. Не дуже далеко від'їхавши від Парижу, на мене вже чекали кількохкілометрові підйоми. Це вже було досить серйозне випробування для мене, бо, незважаючи на те, що останні чотири місяці перед від'їздом я наполегливо тренувався, в Лондоні таких горбиків не було. Але чим важче давалася дорога під гору, тим більше насолоди отримував, спускаючись вниз. Найвища швидкість розвинута моїм залізним конем на спуску становила 62км/год. Відчуття польоту, іноді, бувало аж занадто реальним.

З наближенням гір збільшувалася і кількість людей на колесах ( двох колесах). Перед Ґреноблем, містом, яке вважають столицею французьких Альп, навіть з'явилися чудові велосипедні доріжки (якість останніх в інших містах Франції, в тому числі і Парижі, не дуже...). Ґренобль мені страшенно нагадував Львів і, взагалі, це місто дуже-дуже сподобалося. Саме там я познайомився ще з кількома велосипедистами з досвідом, зустрівся з ними в одному з кемпінгів. Серед них була одна пара, Чарлі родом з Нової Зеландії і Яна з Словаччини. Виявилося, що вони нещодавно одружилися і вирішили трошки прокататися. Це вже був четвертий місяць їхньої подорожі, яку вони розпочали відвіданням кількох країн південно-східної Азії і більше місяця мандрували самою Францією. Після спілкування з ними моя втома кудись відразу зникла і я був готовий штурмувати Альпи.

Я знав, що подолати Альпи це зовсім не просто, але не думав, що на мене чекають такі затяжні підйоми. Перший серед трьох перевалів, які мені довелося подолати у французьких Альпах, був, напевно, найважчим. Цілий день, 80 км, дорога постійно вела вгору. Дякувати Богу, були люди, які час-від-часу підбадьорювали, обганяючи мене на автомобілях. Спершу могло здатися, що вони просто глузують, але подивившись на їхні обличчя, я розумів, що більшість з них не раз долала такий чи інший перевал і знає про що йдеться. До того ж майже кожен автомобіль віз по кілька велосипедів, це було ще одним доказом щирості моїх попутників.







Далі мене чекало не менше випробування, адже наступний перевал знаходився ще вище. Висота Col d'Izoard, саме так називалася вершина, була на 300 метрів вища за Говерлу, на якій я ще не побував.