Табір скінчився… життя триває

     Саме такими словами я можу якнайточніше передати мої почуття – почуття таборовика. Ще позавчора ввечері на святковій вечері з нагоди закриття табору я бачив очі всіх тих, хто розтоплював сніг у моїй душі. Проте, вже сьогодні сніг знову хрумтів під ногами київського вокзалу.
   
     «Хіба все скінчилось? Чи було щось?», - одне за одним питання зринають в моїй душі.

     Як важко від таборового життя повертатись до буднів.

     Херсонці, кияни, львів'яни, франківці, мешканці Тернополя і Хмельницького, Бучача та Миколаїва, Сквири та Мурманську. Свідомо не вживаю слова «сумівці». Люди з різних регіонів, навіть різних держав. Але поєднувало нас почуття приналежності до однієї нації.
   
     Можна довго писати про мету, ціль та завдання нашого таборування, вияснювати на скільки ми впорались чи завалили виконання таборової мети. Все це зробить комендант у своєму звіті. І лише гуляючи засніженими вулицями столиці я усвідомлюю, що сім лютневих днів зовсім не були для мене лютими. Всіх нас єднало почуття спільності: нації, мови, історії, культури, організації. Єднання – це і є наш шлях і кінцева ціль. Заради єднання я приїхав на табір. Певно, саме за єднанням плачуть сумівці у вагонах, що рушають до дому.