|
Легенда про маленьку чаклунку, яка уміла передбачати майбутнє.
У ті давні-давні часи, про які зараз залишилися лише примарні спогади, жила у Віковому Лісі маленька чаклунка. Вона розуміла мову птахів і тварин, зігріті її присутностю трави й квіти буяли пишним паростям, а гілля старезних дубів послужливо відхилялося вбік, коли вона проходила поруч.
Маленька чаклунка мріяла скрізь нести добро, а для того, щоб допомагати не лише тваринам, а й іншім створінням, що населяли Віковий Ліс і навіть жили за його межами, вона старанно навчалася в старої чаклунки, яка, здається, пам’ятала навіть народження світу.
Стара чаклунка була суровою наставницею. Вона рідко хвалила свою вихованку, яку знала іще з пелюшок. Але з часом задоволена посмішка все частіше з’являлася на її темному зморшкуватому обличчі. Це траплялося тим частіше, чим частіше учениця брала верх над учителькою.
Аж раптом маленька чаклунка засумувала. Вона неуважно слухала будь-які пояснення і таїни, за які раніше віддала б усе, а думки її витали десь далеко.
- Я дивно почуваюся, - сказала вона одного осіннього дня старій чаклунці. – Так, наче все моє єство охоплює то шал, то смуток. Я хочу бігти, і сама не знаю куди...
- Ти дорослішаєш, - тихо відповіла стара чаклунка, - так мало статися.
Дивні відчуття не залишали маленьку чаклунку. Вона все рідше приходила тепер до своєї вчительки самотньо блукаючи хащами. І одного разу зустріла... Людину.
До цього вона лише чула про таких і навіть гадки не мала, що вони також мешкають в лісі, якій вона так добре знала і звикла вважати своїм.
Людина втомлено сиділа під старезним дубом, прикривши очі, а вкритий пилом одяг, запалі щоки й почорнілі від спраги губи показували, що прийшла вона здалеку. Звідти, де маленька чаклунка ніколи не була.
Вона похапцем пробігла ті декілька кроків, які відділяли її від прибульця й поклала руку йому на плече. Він напружився, наче намагаючись захищатися і відкрив очі. Вони були того кольору, яким буває погожого літнього дня невеличке озеро в центрі Вікового Лісу і маленька чаклунка зачаровано дивилася в них.
- Води, - почувся поряд з нею тихий хрипкуватий голос.
- Іди за мною.
Маленька чаклунка повела його до найближчого джерельця, що заховалося у високій траві на галявині. І саме тут, дивлячись як незнайомець жадібно п’є воду, вона побачила якісь дивні образи, які вперше в житті налякали її. Вона стрімко підвелася й швидко побігла до старої чаклунки. Та уважно вислухала її, продовжуючи неквапливо помішувати дерев’яною ложкою зілля у великому казані, і довго мовчала, незворушно дивлячись на полум’я. Маленька чаклунка також мовчала.
- Ти перевершила мене, нарешті озвалася стара. – Даром передбачення майбутнього дано володіти лише великим майстриням. Я більше нічому не зможу тебе навчити.
Маленька чаклунка похнюпилася і пішла не розбираючи дороги. Але мабуть її вело серце. Маленьке дівоче серце, що тріпотіло, захоплене новим, незнайомим почуттям, яке розбудили в чаклунці дивні очі Людини.
Стара чаклунка майже рік жила сама. Вона готувалася до кінця свого довгого-довгого життя, старано залагоджуючи нагольні справи. Вона зробила все, що було в її силах – виховала свою наступницю. І час, призначений їй уже от-от мав скінчитися.
Але одного разу її підняли посеред ночі важкі удари кулака в двері. Вона не здивувалася, побачивши на порозі Людину.
- Допоможіть, - благав він. – Врятуйте її.
Стара чаклунка нічого не стала розпитувати. Вона мовчки хитнула головою і швидко пішла поряд з ним.
В невеликій охайній хатинці, на просторому ліжку лежала бліда й спітніла маленька чаклунка, і старій чаклунці вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що дитина ось-ось має народитися. І те, що мати, наймовірніше, не виживе.
Обидві чаклунки подивилися одна одній в очі і не гаючи часу прийнялися за справу. На світанку дитина з’явилася на світ.
- Хлопчик, - тихо і втомлено прошепотіла стара чаклунка.
- Я знаю, - відповіла молода, - в моїх нащадків завжди буде народжуватися лише один син. І всі вони в тій чи іншій мірі отримають мої здібності.
- Ти не можеш його так залишити...
- Я не залишаю. Мій дух буде оберігати його й дитину, а також тих, хто народиться потім. Він буде вірний наче пес і лютий, як вовк. І ніхто не посміє їх скривдити. А ти допоможеш...
Це були останні слова маленької чаклунки. Стара взяла немовля і винесла його батькові, який усе зрозумівши стояв на ганку, безсило опустивши плечі.
...А через тиждень до хатинки прибіг величезний, схожий на вовка пес...
Легенда про вічну дитину.
Існує у Віковому Лісі магічне джерело. Воно майже нічим не відрізняється від інших. Нічим, окрім своїм дивовижних властивостей, ім’я яким – Вічність. Будь-хто напившись чарівної води міг отримати вічне життя. Багато сміливців шукали його, але знайти вдалося лише одному.
Він був цілеспямований і впертий, він знав, що за будь-яких обставин має досягти мети, він вірив у свої сили. І вдача повернула до нього своє усміхнене обличчя. Після кількох років пошуків, коли Віковий Ліс уже не здавався йому неосяжним і незбагненним, він натрапив на галявину, куди раніш не заходив. Він дуже стомився, але краса цього тихого вразила його. Він стояв і милувався, навіть не звертаючи уваги на тихе дзюркотіння води і забувши про спрагу. Потім машинально зачерпнув долонею води і уже зробивши перший ковток зрозумів – це саме те джерело.
А потім сталося диво. Замість кремезного сивого чоловіка на галявині стояв і посміхався хлопчик. І увесь Віковий Ліс, сповнений таємниць і заплутаних доль, посміхався і відповідь.
Згодом він зрозумів, що так і залишиться дитиною – Вічною дитиною – з душею незаплямованою злом. Він прагнув показати всім красу світу і життя, і це йому здавалося. Йому вдавалося поселити в душах Людей і Не-людей щастя і сонячний світ. Згорьовані і втомлені почували легкість і спокій. І ще. Здавалося, вся його вічна і сповнена сяйвом краси і любові сутність відганяла смерть. Ніхто не міг вбити чи завдати іншому болю в його присутності. Коли він був поруч, інші не помирали. Навіть ті, хто нещодавно помер, оживали.
Він знав, що світ сповнений горя і несправедливості. Розум і спогади дорослої людини доводив йому, що одній особі не під силу знищити це. Але спробувати було варто. І не можучи сидіти на одному місці і вирушив у мандри.
Кожна істота у Віковому Лісі раділа йому і знала його. Люди в селищах за межами лісу, куди він також нерідко приходив відчували легкість в його присутності. А він усе мандрував і мандрував, стверджуючи перемогу життя, не бажаючи осідати на одному місці. І неправди в світі ставало менше.
|
