Легенда про саламандру.
В одному селищі поблизу Вікового Лісу жив собі молодий хлопець Двал. Уже й час прийшов обрати собі дружину, та ніхто з молодих дівчат не привертав його уваги. До того самого погожого погожого дня, коли мисливці прийшли з лісу не лише зі здобиччю, але й двома гостями – старезним дідом і дівчиною, ще майже зовсім дівчинкою.
- Ми знайшли їх на галявині в лісі, - сказав один з мисливців старійшині. – Це дід з онукою, мандрівні казкарі, ходять світом цікаві бувальщини людям розповідають.
Тим, хто хоч якость зможе прикрасити одноманітні будні в селищі завжди раді. Багато хто з молоді приходив ввечорі послухати байки, яких казкарі знали безліч, та й літні люди не зребували. Але найчастіше сюди приходив і залишався найдовше Двал. І манила його не принадливість казки, а краса молодої казкарки.
- Яхочу з нею одружитися, - сказав він одного разу її діду.
- Цікаво, - промимрив дід, випускаючи хмарки гіркого диму з люльки. – Це було б добре і після моєї смерті вона не залишилася б сама...
Лише зараз хлопець помітив, що за той недовгий, який казкарі прожили у цьому селищі, старий дід став не просто старим. Здавалося, він уже був мерцем, що якоюсь незбагненною волню тримав себе на цьому світі.
- Я поговорю з нею...
- Почекай, - старий торкнувся плеча Двала, і той відчув, що його м’язи защемили металеві лещата, - ти не все про неї знаєш. Вона не така як інші.
- Мені байдуже...
- Ти не зможнш її втримати...
- Мені байдже!
Дід помер майже одразу після весілля, а згодом Двал почав помічати, що його дружина кудись постійно зникає вночі. Він намагався разпитати її, але це ні до чого не приводило – вона мовчала. Одного разу він пішов слідом.
Казкарка не озираючись ішла до лісу. Двал простежив за нею до найближчої галявини, а потім, і сам не розуміючи як, заблукав. Уже не було попереду тендітної світлої постаті, за якою можна було іти не розбираючи дороги. Він опинився у самій гущавині і кожне дерево, здавалося, намагалося не пустити і заплутати його.
Раптом він побачив вдалені полум’я ватри. Це був порятунок – там можна було б почекати до ранку, і, побачивши денне світло, знайти дорогу. Тому Двал не вагаючись пішов то світла і тепла вогнища.
Те, що він побачив лишило його мови – до величезного, на всю галявину, вогнища підходила його дружина, і, не зупиняючись, ступила у полум’я. Двал тихо скрикнув, але з дівчиною нічого не трапилося. Вона стояла і не горіла у вогні...
Коли небо почало сіріти, наливаючись передсвітанковими сутінками, дівчина ступила з вогню, і полум’я миттю згасло. Вона озирнулася, побачила свого чоловіка, і миттю зблідла, наче вкрилася інієм.
- Хто ти, - запитав Двал тихо, - чому ти не гориш?
- Саламандра, - її білява голова опустилася так низько, що обличчя зовсім не було видно.- Якщо я не буду купатися у полум’ї, то неодмінно загину.
- Тоді пий свій вогонь, аби ніхто не дізнався.
Але це була марна справа – сховати щось у маленькому селищі. Спочатку про їхнє подружжя пішли чутки, а потім хтось довідався правду...
Чоловік і дружина взявшися за руки стояли перед Віковим Лісом, що з цього часу ставав їхньою єдиною домівкою. Вони не боялися і не чекали допомоги. Вони просто були разом. І цього було досить...
Легенда про фею, яка втратила свої крила.
Маленька яскрава фея була однією з найбільш сонячних істот Вікового Лісу. Але на відміну від сонячних зайченят, вона чудово почувала себе і вночі, коли повний місяць і яскраві зорі створювали на чорному небі візерунок і можна було побачити Небесну ведмедицю з малим ведмежам чи страхітливого дракона. Інколи фея мріяла долетіти до них в гості і поговорити про небесне життя або кинути з неба бодай один погляд на Віковий Ліс.
Твльки кожного разу виникали більш важливі справи. У Віковому Лісі було багато створіннь, які рарто було б розрадити. Прихід у гості маленької веселої феї вважався добрим знаком. Особливо з нею любили проводити час діти. І вона також дуже любила дітей. Але малеча підростала і обирала свій шлях, а фея залишалася з новими маленькими мешканцями. Так було довго - фея залишалася незмінною і несла щастя іншим.
Так було до того дня, коли маленькій феї стало нестерпним таке становище. Вона не знала що робити, кидаючись в різні боки і не знаходячи виходу. І одним похмурим ранком у неї відпали крила. Розгублена фея стояла посеред своєї невеличкої кімнати і дивилася, як вони лежали на долівці і потроху втрачала веселкові кольори.
Фея заплакала вперше в житті і її сльози, що адали важкими краплинами перетворювалися на дорогоцінне каміння. Вона приходила до своїх друзів, але вони не могли розрадити її. І тому найчастіше фея намагалася залишитися сама.
Та довго тривати так не могло. Бо у Віковому Лісі ставало дедалі сумніше без маленької феї. Тому кожен намагався розрадити і заспокоїти її, але фея тільки ще більше відчувала себе самотньою - нікому не зрозумілою і не потрібною. Вона не могла більше робити те, що робила раніше. І не знала, що робити далі.
Але одного разу вона згадала свою мрію - злітати в гості до Небесної ведмедиці. У феї не було більше крил, але бажання здійснити свою мрію ставало все більшим.
І сталося диво.
Важка, але ніжна лапа Небесної ведмедиці легко торкалася її голови. Маленька фея вперше за довгий час відчула себе щасливою. Але поглянувши з небесної висоти на Віковий Ліс, фея зрозуміла - що її місце там, і домівка її там.
І повертаючись назад фея навіть не помітила, що її нові крила виявилися ще більшими і яскравішими, ніж ті, що були до цього.
|
