Нова й інноваційна водночас програма була започаткована у липні-серпні цього року і відбулася у формі Обміну Виховників поміж Україною та Сполученими Штатами Америки. Ця ідея виникла під час зустрічі сумівців з цих двох країн, де було визнано необхідність обміну думками, ідеями, аби таким чином досвід, накопичений в обидвох країнах, був якнайповніше використаний. У США десять особливих учасників минулорічного крайового вишкільного табору було запрошено на співбесіду, в ході якої було відібрано учасників обміну. З усіх кандидатів віком 15-17 років було обрано Адріану Краснянську та Андрія Дрозда з Осередку СУМ в Клівленді (штат Огайо) і Діанну Василик та Іванку Бігун з Осередку СУМ в Ґошен (штат Нью-Йорк). В Україні відбувався подібний відбір, в результаті якого було обрано Іру Лису зі Львова, Мар’яну Марець з Тернополя та Іванку Голуб’юк з Острога.

Програма обміну розпочалася в кінці червня з приїзду трьох українських виховниць на оселю СУМ в Елленвіл, де вони взяли участь у двотижневому виховному таборі, а згодом – у тижневому відпочинковому таборі для старшого юнацтва. Троє українських гостей поповнили ряди викладацького складу на обидвох таборах, спостерігаючи за програмою та діяльністю, а також впроваджуючи на американських таборах види роботи популярні в Україні. Після короткої оглядової поїздки українські сумівки повернулися додому. Разом з ними в Україну поїхали четверо впорядників з Америки. Усі вони прибули до села Шестовиця поблизу Чернігова, щоб взяти участь у тижневому вишкільному таборі. Тут вони почали поглиблювати український досвід гостей з Америки. На цьому таборі вони пройшли інструктаж з різних методик та разом підготували програму наступних таборів - "Калейдоскоп мрій", призначеного для українських дітей віком від 7-ми до 12-ти, та "Авангард" для юнацтва 13-17 років. Протягом наступних двох тижнів американські гості допомагали проводити сумівський табір в українському стилі та мали можливість застосувати багато ідей, накопичених за роки таборування у США. Ось думки, враження та досвід, котрими вони хотіли б поділитися…

Андрій Дрозд (Клівленд, Огайо)

Під час таборування в Україні ми отримали досвід українського життя. Ми дізналися більше про історію та культуру нашої Батьківщини. Також ми мали можливість розмовляти рідною українською мовою з першим зустрічним. Протягом таборів ми усвідомили що діти – це діти й немає значення, якою мовою вони розмовляють та в якій країні живуть. Ми дійшли цього висновку через те, що малих українців цікавили ті ж види діяльності та розваг, що й дітей в Америці. Таборовики прибули зі Львова, Києва, Івано-Франківська, Тернополя, Острога, Дніпропетровська та багатьох інших міст з усієї України. Протягом табору ми розмірковували зі старшим юнацтвом про героїзм та значення поняття "бути героєм". Дану тему було обрано, зважаючи на актуальну "проблему героїв" в Україні (йдеться про дискусії довкола постатей С. Бандери та Р. Шухевича). Молодші таборовики поміж іншим ознайомлювалися з різними професіями. Щодня молодше юнацтво розглядало іншу спеціальність. Одного дня табір відвідали представники Міністерства з надзвичайних ситуацій. Даному міністерству підпорядковуються пожежна, саперна служби, а також служби хімічного захисту та захисту від надзвичайних ситуацій. Рятувальники дозволили дітям оглянути та випробувати своє спорядження і техніку для надання допомоги. Завдяки цьому юнацтво мало змогу оцінити значущість професії рятувальника і зрозуміти, що означає брати на себе відповідальність. Такий таборовий досвід припав до душі і старшому, і молодшому юнацтву. Загалом, досвід перебування у країні моїх предків був дивовижним. Неймовірно було щодня чути українську мову. Також це допомогло мені систематизувати все, що я чув про Україну в СУМі. І врешті, ця подорож допомогла мені усвідомити, що люди в Україні справді є нашими братами й сестрами.

Іванка Бігун (Ґошен, Нью-Йорк)

Обмін Виховників, який відбувся цього літа, був для мене життєвлю можливістю, що не кожен дістаєнагоду пережити. Незважаючи на нестерпну спеку (104 градуси майже цілий тиждень) і виснаження від біганини за дітьми протягом цілого дня, було усвідомлене відчуття, що це був саме той досвід,якого я так хотіла і потребувала.

Перебування на сумівських таборах в Україні дало можливість зрозуміти, чому я є сумівкою – не тому, що я є українкою в Америці, не тому, що мої батьки так вирішили, і навіть не тому, що я хочу бути зі своїми друзями. Перебування поміж виховників та наставників, які обрали членство у цій організації, живучи у рідній країні, дало можливість усвідомити, що бути сумівцем означає не лише те, що ти більше належиш до української нації, аніж до якоїсь іншої; це означає, що ти не лише турбуєшся про збереження традицій твоїх предків, але що ти й борешся за них і намагаєшся захистити свою країну. Той факт, що члени СУМ в Україні обрали таборування, присвячуючи своє літо роботі з чужими дітьми без будь-якої оплати, дає мені надію на майбутнє України і гордість за те, що я є українкою і сумівкою. Я стільки всього у них навчилась – не лише стосовно організації, але й як багато речей можна робити не так, як я це робила все своє життя. Їхні гутірки були такими цікавими й креативними, що я була шокована й вражена, і, повірте мені, я привезла ці вміння із собою. Мій перший виховницький досвід не міг бути кращим чи більш натхенним.

Адріанна Краснянська (Клівленд, Огайо)

У більшості релігій вимагається хоча б раз здійснити паломництво. Воно має на меті відкрити у прочанині новий сенс приналежності, усвідомлення власного місця на землі. Хоча, згідно вчення, проща дає просвітлення набагато частіше, ніж власне віра.

Проте жодна українська християнська церква не вимагає від послідовників здійснювати паломництво. Нетипово для українського звичаю я здійснила таку подорож цього літа. Моя мандрівка в Україну з СУМом зворушила мене так, як може лише релігійний досвід. Четверо активних сумівців віком 15-17 років були обрані для відвідування юнацьких таборів в Україні. На мою радість, я пройшля відбір і полетіла в Україну наприкінці липня аби відбути три тижні таборів. Лише за кілька днів до того я закінчила роботу на сумівських таборах у США і мене цікавило як відрізнятиметься табір у Чернігові від тих, які я відбула в Елленвілі та Клівленді. Як тільки я та ще троє друзів з Америки прибули на місце таборування, ми були заспокоєні тим, що незважаючи на незначні відмінності мови та кухні, сумівці з України та з Америки мають багато спільного. Найбільш очевидним є наша спільна мета працювати на славу та благо Бога й України. Проте, є деякі відмінності у підході. СУМ в незалежній Україні є структурою доволі молодою (лише 17 років). Організація є більш політизованою, її члени мусять щодня боротися – через медіа, як виборці, у школах та громадах – для утвердження свободи країни та становлення чесної влади. У Сполучених Штатах, з іншого боку, СУМ є певним чином громадською організацією, що зберігає традиції та історію, що їх наша діаспора могла б втратити в контексті американської культури.

Незважаючи на цю різницю, я почувалася, як удома, у цій спільноті сумівців з усіх куточків України. Я допомагала молодим таборовикам боротися з ностальгією за домом і це допомогло мені самій подолати цю хворобу у себе. Мені здається, що я знайшла друзів на все життя, які розділили зі мною нестерпну спеку і довгі ночі, коли ми готувалися до наступного дня. Найважливішим є те, що у моїй пам’яті залишилося кілька образів з мого першого повернення на землю предків, йдеться не лише про архітектуру чи ландшафти, а й про перевірених друзів, жарти зрозумілі лише нам – все те, що відрізняє мої спогади від звичайних листівок. Я повернулася додому з відчуттям виконаного обов’язку, оптимізму і, що саме дивне, ностальгією за Україною. Моя СУМівська сім’я в Україні стала такою ж важливою, як і сумівці зі США. За чотири тижні, які я провела на іншому кінці світу, я знайшла ту ниточку, яка об’єднує нас, сумівців.

Незалежно від континенту в нас є спільна мета: нас вчать любити "Бога й Україну", девіз, що є основною істиною для нас усіх.

Справжнє паломництво.

Діанна Василик (Ґошен, Нью-Йорк)

Цього літа я мала можливість відвідати Україну і працювати в дитячому таборі у Шестовиці, невеличкому селі біля Чернігова. Ось перше, що я подумала, коли мене запросили до участі в цьому обміні: "Як могли мене запросити, зважаючи на мою помітно гіршу, ніж у інших учасників, українську?". Я завжди хотіла поїхати в Україну, але дуже переживала, що не зможу спілкуватися з людьми через далеко не ідеальну мову. Та ця перешкода не завадила мені дати згоду і використати цей шанс. Для блага СУМу я прагнула навчитися нових пісень та ігор, якими могла б поділитися з юнацтвом у Америці. По суті, я хотіла культурного обміну між Україною та США. Це здавалося легким завданням: візьми, що знаєш, привези із собою і поділися з іншими. Міркуючи таким чином, я швидко усвідомила, що не можу навчити всіх і всьому. Я взяла найкраще з того, що могла б запропонуати, і впевнено рушила в аеропорт. "Це буде, як відпочинковий табір в Америці. Це буде легко!"

Ну, це не було легко. Мовний бар’єр виявився важчим, ніж я думала. Я уважно вслухалася і раз-по-раз просила людей повторити трохи повільніше – а українці розмовляють справді швидко! Після кількох днів перебування це стало помітно легше. Я мала змогу розділити свою любов до музики з іншими виховниками, а згодом – і з дітьми. Їм подобалося те, що я пропонувала, включаючи пісню, яку я написала для свого юнацтва. Коли я зрозуміла, що дівчаткам, за яких я відповідала, подобається співати, то вирішила, що моїм прощальним подарунком для них повинна бути пісня про наше таборування. Це було б щось, що нагадувало б їм про хороші часи влітку 2010-го.

Я полишила Україну з усвідомленням того, що залишуся у пам’яті дітей з іншої країни і що змогла передати все те, чого навчилася за роки в юнацтві СУМ. Я їхала зі збагаченим словниковим запасом, все ще працюючи над вимовою. Я від’їжджала з чудовим новим матеріалом для мого осередку й кількома новими друзями на "facebook". Я сподіваюся знову це пережити, тому що я хочу вивчити більше пісень, зустріти більше людей, розділити та змінити більше життів.

Крайові Управи СУМ як у Америці, так і в Україні вважають дану програму обміну успішною і гідною для повторення, й уже є певна група нових кандидатів, що тільки й чекають на це, аби пережити радощі українського таборування.