Коли впало російське самодержавство і зусиллями різних партій та представників дуже різних суспільних верств – від письменників до генералів, від заможних до незаможних селянських активістів – постала вільна Україна, здавалося, що національна революція швидко розв‘яже всі нагальні проблеми.
Але, як відомо, сталося інакше. Зовсім інакше. Відтак історики досі сперечають, що саме у першу чергу стало на заваді у ті часи – об‘єктивні чи суб‘єктивні чинники. Проте, здається, всі фахівці сходяться на думці: на відміну, скажімо, від фінів чи поляків, тодішні українські політики у своїй переважній масі не вміли підпорядковувати власні потреби та забаганки національним інтересам.
Чи змінилося щось принципово з того часу? Що стосується чинника суб‘єктивного, тут навряд чи хтось заперечуватиме – майже нічого.
Лупати один одного по голові або обливати брудом вітчизняні політики (особливо ті з них, хто нещодавно був начебто щирим союзником) уміють першокласно. Але, схоже, суб‘єктивне в новій українській історії надто вже переплелося із об‘єктивним. Утім, можете самі винести висновок.
Як відомо, для Віктора Ющенка серед персонажів вітчизняної історії ХХ століття чи не найбільш близьким за духом є гетьман Павло Скоропадський, котрий очолював Українську державу у 1918 році. Принаймні, у своїх виступах на Майдані Ющенко майже щодня згадував Скоропадського, рідко – Грушевського і ніколи – Петлюру чи Винниченка.
Очевидно, така прихильність має під собою не тільки особисту симпатію, а і щось серйозніше, якісь ґрунтовні ідейні засади. Адже Павло Скоропадський був прихильником праволіберальної політики в економічній царині, цінував сильну державну владу, намагався мати добрі стосунки одночасно і з Європою і з Росією, розвиваючи в Україні національну культуру і в той же час шануючи російське культурне надбання. Нарешті, на відміну від більшості тодішніх політиків, гетьман високо ставив родинні цінності та християнську релігію.
Утім, не тільки це тісно споріднює Віктора Ющенка з Павлом Скоропадським. Гетьман щиро намагався об‘єднати всіх, в Україні сущих, на ґрунті громадянського патріотизму, як сьогодні сказали б – в єдиній політичній нації.
Розмови про "чистоту української крові" з ним не проходили, хоча абсолютна більшість гетьманського уряду складалася з етнічних українців. Проте при цьому серед уряду і серед гетьманського оточення превалювали особи, яких сучасники називали "українцями по крові, малоросами по духу".
А ще там були тодішні олігархи з об‘єднання "Протофіс", котрим усе одно було, чиє пір‘я скубти і під якими прапорами, аби тільки успішно наповнювалася власна кишеня. З числа високих діячів, котрі справді керувалися національними інтересами (а паралельно ще й були добрими фахівцями), можна назвати хіба що міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка і низку генералів й адміралів з військового відомства плюс (беремо більш низький рівень) Дмитра Донцова (керівника урядової інформагенції) й деяких урядових чиновників. Інші ж (якщо вони були патріотами) не належали до числа професіоналів, а якщо були професіоналами, то навряд чи існували підстави назвати їх, по-перше, патріотами, по-друге, просто порядними людьми.
Справа в тому, що економіка Української держави Скоропадського, як і зараз, була експортно орієнтованою. Її швидке зростання пояснювалося дуже просто – Україна постачала збіжжя, м‘ясо та інші харчові продукти до країн "Троїстого блоку", туди ж ішли вугілля, метал, деревина, інша сировина.
Але від такого швидкого економічного зростання багатіло тільки кілька відсотків населення, а більшість українських громадян тільки біднішала. Добрі наміри гетьмана щодо піднесення добробуту всіх українців наражалися на тодішню олігархічну систему, і в результаті, як відзначав у своєму щоденнику доброчесний працівник гетьманського уряду Дмитро Донцов, Скоропадський примудрився увійти у конфлікт навіть із своєю головною соціальною опорою – заможним селянством, по-теперішньому кажучи – сільським середнім класом.
Тому гетьман, приведений до влади за масової підтримки статечних сільських господарів, порівняно швидко постав перед лицем аж кількох опозицій до себе.
По-перше, більшовики, яких нацьковувала Москва і штаб-квартира яких перебувала за межами України.
По-друге, українські соціалістичні та національно-демократичні партії, з якими тривалий час Скоропадський намагався знайти спільну мову.
По-третє, різноманітні анархічні та радикально-революційні групи прагнули скинути гетьмана як "ставленика німецького імперіалізму" – а там хоч трава не рости.
І, нарешті, для політичних сил, які орієнтувалися на "білу" Росію, Скоропадський виглядав зрадником, мазепинцем, розкольником "великої і неподільної Русі".
Сам же Павло Скоропадський за типом особистості та політичними переконаннями аж ніяк не був революціонером чи диктатором-автократом (не даремно Донцов пропонував йому керувати без узгодження з будь-якими державними інституціями, одноосібно, тим часом як Скоропадських ухилявся від цього).
Гетьман був прихильником консервативно-еволюційних реформ, а в Україні у ті часи як більшість національної інтелігенції, так і суспільні низи вимагали революційних змін. І справді: як уже було сказано, доходи в країні розподілялися вочевидь несправедливо, більшість наслення біднішала, а верхи жирували, і при цьому змінити виконавчу владу не могли – уряд призначався гетьманом одноосібно.
Відтак не випадково активну діяльність у другій половині гетьманування Скоропадського розгорнули тодішні прихильники політичної реформи, очолювані лівим соціалістом Володимиром Винниченком. Вони вимагали скликання Національного конгресу, який перебере від глави держави реальні владні повноваження, залишивши йому якісь суто демократичні функції.
Існувала, до речі, у ті часи й організація "Батьківщина", яка спершу частково підтримувала гетьмана, а потім перейшла в радикальну опозицію. Але головним опонентом Скоропадського став прихильник так само одноосібної, проте революційно організованої влади, котрий вважав, що не гетьман, а він особисто порятує Україну. Звали цю людину Симон Петлюра.
Після тривалих політичних пертурбацій, переговорів, змін урядової конфігурації, спроб створити стратегічний союз між тими силами, на які спиралися Скоропадський і Петлюра, все закінчилося вибухом. Гетьман відправив у відставку уряд, у якому були представники команди Петлюри.
Петлюра і Винниченко, котрі ненавиділи один одного не менше, ніж Тимошенко та Медведчук, вступили у спілку. Новий уряд, призначений гетьманом, узяв курс на федерацію із "братньою нам Росією" - втім, швидше йшлося про конфедерацію, на кшталт теперішнього ЄЕПу.
У відповідь керована Винниченком та Петлюрою Директорія за підтримки майже всіх проукраїнських опозиційних сил (як лівосоціалістичних, так і поміркованих) почала повстання проти гетьмана. Крізь суспільство пролягла глибока лінія розколу, якою скористалися всі, кому тільки не ліньки – від "білих" до "червоних", від анархістів до монархістів. І поїхало...
...А в еміграції врешті-решт опинилися і Петлюра, і Скоропадський.
www.pravda.com.ua
Обговорити на форумі >>>
