Проте було б помилкою вважати, що “війна” між двома “стратегічними партнерами” має виключно геополітичне значення. Значною мірою її вплив стосується двох народів, зокрема українського.
Не секрет, що донедавна будь-який конфлікт між Україною і Росією сприймався вітчизняною владною політичною елітою крізь призму “комплексу хохла”. Іншими словами, чим сильніший був тиск на Україну, тим запопадливіше перед Кремлем поводила себе українська влада. Скажімо, ніколи так часто з уст влади не лунали слова про “вічну дружбу з Росією” як під час конфлікту довкола острова Тузла, коли Москва вирішила загарбати шмат української території. Однак суть не у словах, а ділах, точніше їх повній відсутності.
Нинішнє українсько-російське протистояння показало, що ми маємо якісно іншу владу. Сьогодні ніхто не закине українському Президенту, що той не гідно повів себе супроти агресії сусіда. Навпаки, Президент Ющенко, як глава держави, зайняв жорстку позицію в обстоюванні національних інтересів власної країни. Ющенко став першим президентом України, який озвучив реальні причини “наступу” Москви й закликав націю вчитися відстоювати свої інтереси у різних ділянках державного життя. При цьому Ющенко, на відміну від свої попередників, не поспішає купувати квиток до Москви, не запрошує до себе Путіна, не відсиджується у президентському кабінеті, а активно шукає підтримку й розуміння своїм діям насамперед в Україні.
Як показав час, дії офіційного Києва в цілому стали адекватними викликам офіційної Москви. У даному випадку, йдеться не стільки про заяви вищих посадових осіб країни стосовно нашої позиції щодо ціни на газ, як демонстрацію політичної волі говорити із північним сусідом як рівний із рівним. Наприклад, у розпал конфлікту міністр закордонних справ України Борис Тарасюк зробив “сенсаційну” заяву про те, що СНД – фактично єдине міждержавне утворення, що контролюється Росією, - вичерпало себе й наша держава має намір вийти з нього. Чи відважився б на таку заяву міністр закордонних справ Грищенко, який керував міжнародним відомством за часів Кучми? Ще далі пішов український уряд на чолі з Юрієм Єхануровим, який на одному із своїх засідань вирішив розглянути усі проблемні питання дислокації російського Чорноморського флоту в Криму. Чи відважився б на це Янукович? Очевидно, що перше і друге запитання є риторичними: хохли можуть лише одне – ставати на коліна перед “старшим братом”.
В ім’я правди також необхідно констатувати, що дії нинішньої влади щодо вирішення “газового питання” не віддзеркалюють суспільних настроїв, зокрема тих, які панують в українському політикумі.
Якщо російська влада і суспільство діють щодо нашої держави консолідовано, то в Україні опозиція зайняла нішу “п’ятої колони”, яка із середини намагається підіграти московському агресору.
Найогидніше себе повела “червона” опозиція. Істерика Вітренко, Симоненка та інших “вождів”, мовляв, Росія лише те і робить, що думає як ощасливити Україну, практично нічим не різниться від офіційних заяв російських шовіністів. Відмінність в одному, останні трактують своїх союзників в Україні як бидло, яке у разі реалізації імперських амбіцій Москви, рано чи пізно, буде загнане у стійло.
Найганебніше відзначилася біло-синя опозиція, яка вкотре продемонструвала не стільки свою проросійську орієнтацію як відсутність будь-яких проявів українського патріотизму. Лідер Партії регіонів Віктор Янукович довший час відсиджувався в окопах і лише нещодавно спромігся на коментар, який звівся до банальщини – з Росією треба домовлятися. Відвертішим був інший співпартієць екс-прем’єра, відомий сепаратист Євген Кушнарьов, який вирішив просто відмежуватися від влади й позбавити себе відповідальності за долю України. Не будемо дивуватися Кушнарьову, під час революції він недвозначно дав зрозуміти де його Батьківщина.
Не на висоті виявилася “помаранчева” опозиція, лідер якої Юлія Тимошенко в інтерв’ю телеканалу “Росія” звинуватила керівництво НАК “Нафтогаз України” у непрофесійності, тобто невмінні вести переговори із Росією. Без сумніву, таке висловлювання Тимошенко було схвально сприйняте мільйонами росіян, не кажучи вже про керівництво Росії. Але мільйони українців, хочеться сподіватися, думають по-іншому, оскільки на власні очі бачать, хто насправді хоче, а хто не хоче домовлятися.
Своєрідно реагує на “газову” проблему суспільство. У Севастополі “Студентське братство” посилило пікетування штабу російського Чорноморського флоту. У Львові активісти молодіжних організацій піднесли до консульства Росії ржаву трубу, мовляв, “подавіться”. У Києві, біля воріт посольства Росії, з'явилося наметове містечко, яке функціонує і дотепер. На наметах вивішені плакати: “Путін, не заважай вступу України до СОТ і НАТО!”, “Путін, підвищувати ціну на газ у п’ять разів – тобі треба до психіатра!”. У Кіровограді вулиці обліплені листівками з написом: ”Пам’ятай про газ — не купуй російських товарів”. Цікаво, що на листівках немає жодних вихідних даних, тому не можна говорити, що це проект якоїсь політичної сили, це, схоже, насправді народна ініціатива. Так гартується характер нації.
І все ж згадані акції – не всенародний протест і далекого не радикальний спосіб реакції на газову атаку Москви. Але слід пам’ятати, що історія України знає відчайдушні приклади опору російському агресору. Понад 70 років тому член ОУН Микола Лемик здійснив збройний замах на російського агента НКВД Майлова, який об’їжджав дипломатичні представництва СССР за кордоном. Суд над українським націоналістом перетворився на громадське обвинувачення Росії, яка звинувачувалася у здійсненні голодомору та репресій на українських землях. Звичайно, паралелі із сьогоденням тут недоречні. Доречно лише нагадати, що терпіння українців має свою межу.
www.national.org.ua
