Чогось так завжди стається, що коли щось дуже необхідне, то його обов’язково нема під рукою. Так само сталось і в нашому випадку. Порядних гір на Тернопільщині нема, доводиться ходити по сусідах. До змагань з пішого мандрівництва "Стежками Героїв" залишалось ще два тижні, тож необхідно було піти у розвідку, перевірити себе, спорядження та гори на міцність і витривалість.

Наша мандрівка почалася зі Стрия, де чекаючи на електричку до Тухлі, ми вивчали місцеві терени, а потім набиралися сил для майбутнього дводенного переходу, куняючи в залі очікування. А ще ми розгадували кросворди (мушу відзначити, що досить таки вдало і надзвичайно прагматично - спочатку відгадували ключове слово, а потім лише перевіряли його правильність кількома іншими словами).

Найцікавіше почалося в Тухлі, де ми закинули рюкзаки на плечі та пішли здобувати першу гору на нашому маршруті - гора Магура (1362 м). Чим ближче ми підходили до неї, тим зрозуміліше ставало, що все не так просто, як здавалося на перший погляд. Постійні роздоріжжя, нові стежки, не позначені на карті, страшенно заліснена місцевість призвели до того, що ми трохи заблукали. От тоді то я й згадав невтішні прогнози деяких моїх друзів, які стверджували, що повернемося ми з тих місць наступного четверга, не раніше. Але так довго блукати не входило в наші плани, тому ми активно і наполегливо шукали вірний шлях. Мушу визнати, що йдучи по-коліна в снігу, знайти той вірний шлях було ой як нелегко. Але правду кажуть, що дорогу подужає той, хто йде! Прямуючи вздовж однієї річечки ми натрапили на вузькоколійку, а ще за кілька кілометрів підійшли до місцевого лісництва. Там і заночували, якось незручно було відмовляти панові Дмитру, який нас запросив.

Гостинний господар та його тепла хата суттєво підняли настрій нашій компанії. Почалася приємна метушня біля кухні, суперечки про те хто і що буде готувати на вечерю. У тендері на приготування вечері перемогли хлопці із коронною стравою "Манка з родзинками", а у конкурсі на найкраще гаряче пійло першість взяла Христя Безухова та її бергамотовий чай. А ще пан Дмитро поїв нас своїм малиновим чаєм та допізна розповідав про пригоди в навколишніх лісах, про відомих людей, які іноді заходять у Собольське лісництво, про те як він сіяв гриби та інші цікаві історії. Погрози Іри Лисої та вже згадуваної Христі зробити співочий вечір, так щоб аж місцеві ведмеді позбігалися на концерт, залишилися лише погрозами. Сон для дівчат виявився милішим за спів.

До речі, про ведмедів. Нашим супутницям точно десь снилися клишоногі Михасі, бо весь попередній день тільки й розмов було, що про них та, нібито, їхні сліди, на які ми натрапили у лісі. Не було сенсу розвіювати міф про ведмедя, адже дівчата почали набагато швидше рухатися! Досвідчений слідопит др. Андрій Пушкар показував нам потім також сліди зовсім не міфічних диких кабанів та козуль. Зоопарк та й годі!

Визначивши з допомогою п. Дмитра наше точне місцезнаходження, стало зрозуміло, що втілити в життя задуманий нами план не вдасться. Точніше, зробити це було цілком реально, але в тому випадку якби в нас був не один, а два (чи принаймні півтора) дні. Не було на то ради, думки про лекції, семінари, заліки, екзамени й дипломні роботи, передсвяткові прибирання, необхідність пекти паски змусили нас якнайшвидше повертатися до дому.

Тож другого дня нам треба було подолати близько тридцяти кілометрів до Вигоди, щоб потім доїхати на таксі до Долини, де сісти на електричку до Моршина, там зробити пересадку на електричку до Стрия, а в Стрию - на потяг до Тернополя. Все доволі просто.

Двадцятикілометрове стрибання по шпалах скрашувала чудова погода, краєвиди місцевих гір та усвідомлення того, що прийшла справжня весна, тобто снігу глибиною півметра не передбачається. Погода й справді видалася на диво гарною. Свіже гірське повітря, чиста крижана вода дзюркачів (дзюркач - джерело (струмок) місцевою говіркою), галявини підсніжників та інших первоцвітів, спів пташок переконували нас в тому, що місто - не найкраще місце для життя.

В нас з Андрієм було сильне бажання встигнути на поїзд, тому дівчата час-від-часу нагадували, що треба відпочивати та обідати, дяка їм за це!

Майже всю дорогу велися пізнавальні бесіди на літературно-мистецькі теми. Це врешті-решт призвело до того, що ми почали завалювати місцевих жителів питаннями типу: "А чи далеко ще до Мідних Буків?"; "Не скажете де живе Дарця Борхес?" і т.п. Ніхто не зрозумів, що ми жартуємо, тобто "Культ" Любка Дереша там не читали.

Трошки непередбачуваною, але досить насиченою і виснажливою виявилась наша мандрівка. Здобуто неоціненний досвід, який не купиш в крамниці туристичного спорядження і не дістанеш, гортаючи сторінки якогось журналу про мандри. Краще раз відчути, ніж сто разів побачити.

Закінчилася подорож орієнтуванням по нічному Тернополю і дискусією про мистецьку та іншу вартість (всі зійшлися на тому, що наш тернопільський король Данило у двобої без сумніву переміг би львівського) пам'ятників Данилу Галицькому у Львові й Тернополі.