Тернопільські СУМ’івці вшанували пам’ять Володимира Івасюка, чиє життя, творчість і чия раптова і загадкова смерть стали віховим знаменням в житті щонайменше двох поколінь українців.

СУМ’івці побували на могилі Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі Львова та поклади квіти до його пам’ятника. Ця мандрівка була малесеньким виявом тієї поваги та любови, яку ми маємо до Людини, яка покинула цей світ 25 років тому.

“24 квітня 1979 року пішов з дому і не повернувся Володимир Івасюк.”

Я не знаю, чи було оголошення такого змісту подане в 1979 році на сторінках газет, чи звучало воно по радіо і чи фігурувало в зведеннях міліції. Мабуть, що ні.

Турбувались рідні та друзі, перешіптувались сусіди, щось собі мислили колеги, а Володимир не вертався.

Що може бути тривожніше і пекучіше ніж очікування невідомого?! Хто може оцінити чи відшкодувати убиті нерви, втрачений спокій та здобуту зневіру?! Яким мірилом і для чого?!

Була людина і немає...

18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка було знайдене в Брюховецькому лісі під Львовом. Констатація – смерь внаслідок асфіксії. Простіше – повісився.

22 травня 1979 року були похорони, спроби протесту проти когось-чогось, спроби дізнатись правду, які тривають і до сьогоднішнього дня.

Була людина і немає...

Десь, по ту межу Ріки залишись пісні співані-переспівані, які ще за життя Володі стали народними.

“Водограй”, “Відлітали журавлі”, “Колискова для Оксаночки”, “Червона рута”, “Я твоє крило”, “Два перстені”, “Балада про мальви”, “Дві скрипки” - ці пісні стали невід’ємною часткою нас. Нашим провідником і порадником.

Деколи, здається, що ці пісні народжені в нас самих. Ми не згадуємо тоді про їх справжнього автора, але він, так чи інакше є поруч, адже живе тягнеться до живого.

Ми, практики і скептики, які ще торуємо земні шляхи тягнемось до живого слова Івасюка відчуваючи у ньому щирість і відкритість. А це означає, що земний шлях раба Божого Володимира триває і не закінчиться, доки шукатимуть закохані червону руту.

Була Людина!