Щойно минулі вихідні розпочалися, я одразу ж уявила собі, як я про це буду писати. Отож, ще звечора в четвер, коли були зібрані наплічники, придбані квитки і ми з подругою Оленкою Франківською зайшли до свого вагону, виявилось, що в нас буде «чудесна» нічка: на нижніх полицях їхала сім'я з однорічним хлопчиком. Але все закінчилось добре: малий Максимко трохи погрався з нами, потім проконтролював чи ми вже спимо, а тоді і сам заснув. А на ранок з’явилося ще пару якісних приколів. Я встала удосвіта, трохи перекусила, та, вирішивши зігрітись, закуталась в спальник і благополучно заснула. Розбудив мене провідник за 2 хв. до прибуття потяга до Станіслава, я – Оленку і ми почали галопом збиратись: скручували спальники, ліквідовували наслідки нашого перебування і бігом вискочили на перон, коли провідник вже піднімав східці. Ще 15 хвилин допаковувались на пероні, під мій регіт і регіт провідника з провідницею, які обіцяли поставити нам намет недалечко від вокзалу і щоб ми нікуди не їхали по такій погоді. Але ми відмовились.

     Поснідавши в кафе і привівши себе в порядок, ми помандрували до місця зустрічі СУМівської родини – під ОДА. А там нас вже чекали. Виїзд планувався на 10 годину, але виїхали десь опів на 12, дочекавшись СУМівців зі Львова та Дніпропетровська. Автобус в нас був новомодний – Івано–Франківськ – Прага, з мякими кріслами, вентиляцією та моцними амортизаторами. В Калуші ми ще взяли на борт цілу купу СУМівців і попрямували у напрямку Грабівки в Чорному лісі.
     Перші враження: довга дорога, болото, сонце, Максимко Бевза, кульбаби, Джеррі, багато зеленої трави, ящірка, яка повзла просто під ноги, відкривання дверей ломом, ящірка, яка поважно повзала долівкою, дерев’яні 2-х поверхові ліжка-нари і тепло – теплесенько.

     Заледве порозклавши речі і повибиравши собі більш-менш пристойні матраци, дівчата пішли готувати обід, а хлопці – збирати дрова. Канапки були з маслом та з майонезом, з сиром та з ковбасою, на сірому та на білому хлібі, а чай усі отримали вже на вечерю, хоча, поїсти було все таки важливіше. Потім ми мали збірку – відкриття, гутірки – знайомство та перші заняття по дружинах: на галявині біля каплички – культурники, десь біля будиночків – ратники, поближче до їдальні – суспільники.

     Вечір закінчився гучними піснями біля ватри, яку так дбайливо складали СУМівські парубки. Відбулося і представлення осередків, під час якого ми побачили танці з бульбашками острозького осередку, слухали гарні вірші та музику, «видавали заміж» подругу Олю Пітулей і ще багато гарного та веселого. І дуже затишно було сидіти отак собі біля вогню, слухати різні-різні українські пісні, і, вкотре, захотілось подякувати подрузі Мар’яні Кріль за те, що відкрила для мене СУМ.
     … Проте ранок виявився доволі драматичним – страшний холод пробивався усю ніч під 3 светри (разом з термобілизною), джинси, куртку та спальник, теплими залишались лише ноги: в бавовняних та шерстяних шкарпетках. Але то пусте – було б занадто добре, якби все було добре. ;-)

     Протягом суботнього дня ми мали заняття по дружинах, а десь в передобідню пору зібралась дружина виховників для обговорення існуючих проблем. Окрім того, мали лісову мандрівку до місця загибелі полковника «Різуна», про що я чула дуже багато, і , хоча, багато люду радило мені не йти, я ризикнула, вирішивши повернутись назад перед першою ж нездоланною перешкодою. Але коли я стала «однов ногов» в воду на тій самій першій перешкоді зрозуміла, що вертатись не буду, бо мені вже ніц не страшно. Ми довго блукали лісом (бо збились з дороги), довго насолоджувались оксамитовим кольором лісу, який насправді не Чорний і не дрімучий (як в казках), а дуже затишний, запашний, з безліччю різноманітних звуків, співом пташок та барвінковими галявинами; довго розмовляли один з одним і перегукувались між собою та ледве не вернули назад за 100 метрів від мети нашої мандрівки.
     … Вертатись назад було швидко – з гори, з гори, з гори… На зворотній дорозі, вже на 2 переправі я «тов самов ногов» по коліно залізла в болото, а потім вже обома – у воду. Шкарпетки і додому мокрі приїхали, а кросівки, напевне, доведеться викинути.
     Потім ми вечеряли, грілися біля ватри, співали пісень, мали «Свічечку».

     Недільний ранок в нас почався з вимушеної руханки – на траві лежав мороз, тому єдиним способом зігрітись була гра в футбол гандбольним м’ячем. Галопом збирались, снідали, пили чай, бавились в «Слона», хутко йшли до автобуса, дрімотно їхали до Старого Угринева… Слухали цікаву екскурсію, про яку хтось так гарно написав статтю, завершували нашу Зустріч підведенням підсумків і знову вирушали в дорогу. Майже весь час дрімали, лише калуське юнацтво співало веселих та сумних пісень. Звичайно ж, не обійшлось без «Таємного друга» (першого для мене). Перші прощання – в місті Калуш, далі – у славному Франику, а згодом – на тернопільському залізничному вокзалі, куди я з подругою Оленкою та другом Лесиком приїхали (Дякую! Дякую! Дякую!) на машині з Сашком, Настею та Максимком Бевзами та Костею і Олегом з Хмельницька. Провівши дорогих друзів на виїзд з міста – до проспекту Степана Бандери, поїхала «троликом» додому.
     Така от мандрівка. Така от Грабівка.

     P.S. Якщо раптом у когось виникло враження, що ми там лише байдики били – воно помилкове, тому що усі дружини плідно попрацювали і презентували результати своєї праці в Старому Угриневі. І, може, я не все так добре описала, бо минуло вже понад тиждень і спогади помаленьку стираються.
     P.P.S. Дякую Крайовій управі за організацію та проведення такої зустрічі, другу Кузіву за дуже смачні наїдки (такої гречки я ще ніде не куштувала), усім друзям та подругам, які вели нам гутірки в суботу ввечері і взагалі усім, хто долучився, аби цей захід відбувся.
     P.P.P.S. І подругам Олі та Іванці за добре організовану роботу в дружині :-)

                                                                                                          Леся Голик