Те, що так довго витало в повітрі нарешті матеріалізувалось на офіційній інтернет-сторінці СУМ в Україні. Смілива стаття д-га Вадима Карп’яка “Будемо жити?” оприлюднила погляди багатьох сумівців (та й не тільки) відносно їх ставлення до вшанувань так званих “чорних” дат в календарі України.

Отож, наше сумівське ставлення до будь-якого явища, а надто такого заідеологізованого як організаційні відзначення не можуть трактуватись довільно, але повинні вимірюватись крізь призму сумівського гасла “Бог і Україна!”

Ставлення християнства до смерті добре подане в коментарі о.Григорія (Емирита), який зробив це на прохання сумівського електронного видання “Електронік”:
о.Григорій: Передовсім маю зазначити, що в християнстві віддавна склалась традиція особливого пошанування дат смерті того чи іншого достойника-святого. В цьому контексті ми розглядаємо смерть, як духовне народження. Людина приходить на цей світ ще не свідома свого призначення і впродовж життя вона шукає свій шлях і рухається ним.

Молячи в Господа про мудрість ми просимо аби він дарував нам розуміння дороги до Нього та усвідомлення нашої місії на цій Землі.

Життя святих та мучеників показує, що власне не саме народження було початком відліку якихось вікопомних подій, але все життя святого, його подвиги заслуговують на наслідування та повагу. І, власне, тут стається ще одне чудо – після земної кончини людина продовжує слугувати прикладом для інших, продовжує свою місію, але вже не крокуючи поруч земними шляхами і не вкушаючи разом з нами хліб за одним столом. Це ж стосується і героїв, які загинули за свої переконання, за кращу долю нащадків, за велич та благоустрій Держави.

То ж спитаймо себе, що ж є гідним вшанування – день початку місійного шляху, який збігається з часом появи людини на світ, чи день її кончини – час завершення життєвого шляху і час повернення до Отця свого Небесного?...

Очевидно, що автор “Будемо жити?” ( http://www.cym.org/ua/cont/daty.asp ) в своїй статті не перечить проти цього погляду, втім поправляється: “Цей погляд і сьогодні поширений в релігійних колах і, без сумніву, має право на існування. Але саме в релігійних колах”.

Дещо парадоксальний висновок, як на організацію, що в своїй меті декларує християнські засади (Статут СУМ в Україні) та рекомендує осередкам розглянути питання пошуку капеланів, які б належали до традиційних українських християнських церков (Постанова організаційної комісії ІХ Крайового З’їзду СУМ в Україні).

Задля справедливості слід зауважити, що вшанування мертвих в українській традиції є дуже давнє і нерозривно пов’язане з релігійною сферою. Залишмо загальновідомі факти коли ми, в певний культовий час, відвідуємо могили предків, але звернімо увагу на вшанування осіб з якими ми не є в безпосередній кровній спорідненості: “У “Зелену суботу” здавна існує звичай поминати самогубців та ще тих, що загинули без вісті десь на далеких дорогах, в чужих невідомих краях, а таких у нас в Україні завжди було багато. Були це переважно козаки, а пізніше вояки-герої, що гинули в боротьбі за честь, волю і славу своєї батьківщини – України.” (Воропай.О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – т.2.- Мюнхен, 966. – с.175.)

Щоб спростувати міт про те, що такі сентименти притаманні лишень українцям подамо заперечення вищезгаданого автора, де він згадує, що: “У стародавніх римлян свято рож, Rosaria (назва Зеленого тижня в греко-латинській та слов’янській традиції – С.Л.), мало ще й другу назву – “Parentalia” – свято предків. Ці два поняття в’язалися між собою тому, що був звичай у день поминання предків гробниці й могили мертвих встеляти квітами.” (Там само. – с.174.)

Власне, важливо усвідомити саму семантику Зелених свят, яка, на жаль, для багатьох з нас втрачена: “Колись, давно, Зелені свята на рідній землі були не лише святом найбільшого в році культу пам’яті про померлих, але за своєю прадавньою символікою були днем містичного єднання живих з померлими в одну родину, в одну спільноту живих і мертвих, якої і смерть не розриває... Не чорний колір, не барва землі й невидної ночі, - зелений колір, барва зеленого листя, що стверджує життя та заповідає його нове відродження, наш український символ жалоби. Цей символ так глибоко вкорінений, що коли хтось помре в родині, наші селяни Карпат і Підкарпаття ще й сьогодні скидають червоні стяжки і 40 днів носять зелені, не чорні. Жінки цілий рік вбирають зелені хустки, замість червоних. Символами зеленої надії на невмирущість життя заквітчувалась щороку українська земля в дні свята Померлих та з усіх своїх хат маніфестувала не жалібний смуток, але українську віру в безсмертя і в нерозривність спільноти живих і мертвих. Українському розумінню культу померлих відповідає й сама назва Зелених свят.” (Ленкавський С. Вони полягли, щоб жила Батьківщина /Український націоналізм. Твори./ за ред Сич О. – Т.1. – Лілея НВ, 2002. – с.465-466. )

У вищезгаданій праці можна багато почерпнути з історії вшанування мертвих в нашій традиції.

Якщо ж відійти від релігійного сприйняття, а зупинитись суто на патріотичних підставах (якщо можливе таке роз’єднання), то слід зауважити, що заходи, які впроваджувалися в 30-х роках по вшануванню загиблих героїв, на Зх. Україні стали підставою для виховання не тільки майбутніх вояків УПА, а й піднесенням патріотизму в широкому загалі.

Знову ж, спростовуючи міт про “надмірну любов українців до мертвих”, погляньмо, що думають про цей феномен досить знані дослідники націоналістичної проблематики: “В новітній культурі націоналізму жодні символи не приковують більшої уваги, ніж пам’ятники й могили Невідомих солдатів. Публічні ритуальні почесті, якими вшановують ці монументи саме тому, що вони залишаються навмисно порожніми або ж ніхто не знає, хто там лежить, фактично не мають жодних історичних прецедентів” (Андерсен Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К.: Критика, 2001. – с.25.)

Очевидно, що наше “замилування” могилами та культом мертвих є перебільшене. Швидше можна вести мову про її відсутність. Класичні приклади героїзму, як от “чин спартанців під Термопілами”, “вартового біля воріт Помпеї”, “вітру Богів (камікадзе)”, “лицарства” та ін. так і не знайшли свого адекватного відображення в глорифікації української історії (від Князя Святослава і через козацтво, Крути, УСС, ОУН та УПА до новітніх борців за Незалежність).

Поруйнована традиція християнського сприйняття смерті та бездуховні культи радянських часів залишили помітний слід в нашому ставленні до вшанування мертвих. Хоча страшніше інше – “війна за пам’ять” є не самостійним явищем. Це є прелюдією до великої майбутньої громадської дискусії, об’єктом якої стане Бог.

І хоча в СУМі уже не акцентується увага на традиціоналізмі (що було притаманне першим програмовим матеріалам Спілки), все ж, сподіваюсь, що ми станемо в обороні наших цінностей, першою з яких є наша пам’ять про героїчні чини предків.

Насамкінець хочеться завершити поезією Юрія Липи – лікаря за фахом і, мабуть, життєрадісної людини: