Автостопом до Сарматського моря

Довелося б довго пояснювати, чому ми з Юльцею не змогли потрапити на початок мандрівки до Тернополя, звідки б усі разом вирішили у пішохідну подорож Сонячною Амазонією, тому скажу лише одне – все, що не стається, на краще. Інакше ми б не мали таких пригод, вишень вздовж запорошених доріг, випадкових знайомих водіїв, що намагалися нам допомогти, щойнопочутих місцевих легенд, не мали Хмельницького і Кам’янця-Подільського, спеки, черешень, ну і, звісно, не було б такої гарної здибанки з нашими друзями, які все ж про нас пам’ятали і, маю надію, трішки хвилювалися.
Отож, все було... гарно. Хоча й видався не зовсім вдалий. Усі наші намагання встигнути на шепетівський потяг у Тернополі з тріском провалилися, тому ми залишилися ночувати в Хмельницькому. Перед цим страшенно довго вибиралися з Острога, пробуючи застопити хоч будь-що на Тернопіль. Нарешті ми вийшли на об’їзну і вирішили: якщо нам щось зупиниться на Здолбунів – їдем тією дорогою, якщо на Хмельницький – то в той бік і подамося. Для тих, хто не дуже орієнтується в карті, скажу, що це протилежні напрямки, але будь-якою із цих доріг можна потрапити у Файне Місто (усе впирається тільки у часові рамки). Нам зупинилася фура до Славути – загалом, отакі “фури” дуже стають в пригоді тим, хто їде автостопом. Що ж, довелося їхати до Хмельницького (добре, що думка – кинути все і поїхати на Голубі озера – не втілилася у життя). Остріг – Славута – Шепетівка – Старокостянтинів – Хмельницький – це ті міста, в яких ми знову стояли на дорозі, намагалися застопити якісь машини, міста, в яких усі озиралися на наші капелюхи, на нас самих, наче ніколи не бачили дівчат з наплечниками. Уже в Хмельницькому, стоячи на зупинці, від якої розпочиналася траса на Тернопіль, ми збагнули, що уже ніяк не встигаємо на потяг.
Нас зустрів Олег і привів у сумівську домівку, де ми здибали купу сумівців. А потім, по дорозі до місця ночівлі, ми дивилися на вечірній Хмельницький. Наші хмельниці друзі і не знають, що то про їхнє місто:
...Вставало сонце жовтим колом.
Палало місто рок-н-ролом...

Однак, це про трохи інакший Хмельницький – серпневий, із нічними купаннями в Піденному Бузі, гітарою, стрічанням сонця на даху 16-поверхівки і запахом вітру.
Але цей Хмельницький теж був гарний. І гарно, що мій таємний друг потурбувався, щоб ми мали де переночувати. І пригоститися черешнями з Костіної дачі.
А вранці ми помандрували до Кам’янця-Подільського. Бо “поїхали” – надто звичайне слово, у нього не помістиш пошуків дороги на Кам’янець, поїздки спершу з водієм, який думав, що ми голодні і пропонував поснідати в його кума в Ярмолинцях, а потім з якимись чуваками, які дуже дивувалися, що дівчата їдуть автостопом і розповідали нам усі їм знані легенди про навколишні місця.
Отож, в Кам’янець-Подільський ми потрапили ще вранці і мали досить часу, щоб помилуватися каньйоном Смотрича, потинятися вуличками, посидіти біля костелу, смакуючи справжню кулешу, приготовлену Юльцею, і мати гарне відчуття присутності. А ще походити замком, який так нагадував про “Дух нашої давнини-ІІ”. Ми знову кинули кілька монет у замкову криницю. Бачте, це таки правда, що завжди повертаєшся туди, де щось залишаєш.
Кам'янець-Подільський ми назвали Містом Троянд. Там їх було безліч. На квітниках. Біля будинків, церков, навіть на площах. Усе місто в трояндах.
А потім були запорошені вишні обабіч дороги. І шалена спека. І ще п’ять машин до Заліщиків. І не кажіть, що маршрутки не підвозять безкоштовно, бо їхати зайцями можна і з дозволу водія. А ще можна їхати безкоштовно навіть таксівкою – просто в Касперівці, де через якусь годину ми нарешті зустрілися з нашим мандрівним табором.
Чомусь ми були впевнені, що то Дністер. Тому ніяк не могли збагнути, чому він має таку дивну течію і на якому ж березі ми знаходимось. Насправді то був Серет, тут вельми широкий, і в ньому було страшенно файно помити ноги і сандалі, на підошвах яких пилюка була уже принаймні з трьох областей.
Червоно-чорний бандерівський прапор на протилежному боці ми побачили одразу. І було дуже добре, коли ми усі зустрілися. Люди зазвичай в слово “добре” вкладають мало змісту, але «добре» – це коли дуже гарно, файно, класно, вельми чудово і коли саме так, як тоді, коли ми нарешті після стількох пригод і мандрів здибалися з нашими друзями. Щоб потім йти уже разом. Йти дном Сарматського моря, уявляти себе в неогені, збирати камінчики і квіти, співати, балакати, триматися за руки. Щоб зупинитися високо над Дністром, збирати дрова, варити зупу, в якій, як годиться в Сонячній Амазонії, багато капусти, і, дослухаючись до далеких вечірніх громів, слухати гутірку Святика про Олега Ольжича та Романа Шухевича, звитягам яких і була присвячена мандрівка. Щоб вночі стійкувати. Щоб вранці збиратися знову в дорогу і збирати квіти для таємних друзів. І для друзів, які поранили ноги, бо довго і багато йшли.
Дорога від Добрівлян до Заліщиків видалася надзвичайно короткою. Бо було багато пісень і бадьорості.
Здибанка на залізничному вокзалі з Олькою і Тасею (а ми думали, що вони вже досі вдома!). Гарно, що побачились, бо все стало на свої місця, стало Добре. І стало ясно, що ніколи не треба переставатие писати одне одному листи.
Наше з Юльцею Сарматське море продовжилося. Інколи приходиться поспішати. Тому знову був автостоп.
Василько запросив нас на Купала-Вуду. Це такий фест. І ще ми купили заліщицьких черешень (так-так, нам вони ніколи не набриднуть!). І уже майже під зливою помандрували собі стопом додому.
Нам успішно вдалося втекти від дощу і мати ще чотири автомобілі до Острога. З гарними розмовами і краєвидами Тернопільщини.
Добре, що була Сонячна Амазонія. Це виправдовує наші мандри. Тому що дівчатам краще самим не їздити автостопом. Бо ж водії різні бувають. Наприклад, отой, з яким ми їхали від Кременця до Острога, тричі зупинявся і вилазив на (знову!) черешні. Він був трохи дивний. Отак ми збагнули, що старенькими чорними “мерсами” їхати не варто – лише собі псувати нерви і гарні враження від мандрівки.
Отак все було.
І було так гарно з усіма здибатися. Не буду перелічувати імен – ви і так знаєте, хто був. Дякую вам. І добре, що ви є.
Най так буде усім!