В Сквирі є куток, який називають Павлинками. Нікому немає справи до того, що „справжні” Павлинки ще донедавна вбирали в себе вулицю Фрунзе. Такі новобудови, як Чорнобильський „посьолок” по щорсівських полях з”явились зовсім недавно.
Від легендарних павлинків і до вулиці пустоварівської сьогодні іде добра асфальтована дорога. А, впродовж віків тут був польовий путівець, яким можна добратись до міста, до „центру”, короче в Сквиру.
Ходили цією дорогою наші діди- прадіди, нащадки і спадкоємці легендарного павла- павленка.
З Павлинок у 41 році всі чоловіки і хлопці пішли у безвість. І ще довго по війні жінки виходили гуртом на дорогу в чорних хустинах ( бо жоден двір не обминула чорна звістка). І виглядали...
І, бувало, скрикне котрась „ Іде”. І всі захвилюються, бо кожна в тій постаті побачить чоловіка, брата, сина. Всяк свого. І стоять , і мовчать, і хвилюються, і сльози ковтають, бо не сила дочекатись. Ніяковів пішехонець, що випадково брів дорогою в такий час, не знав, що казати, такі вже стражденні і вимучені погляди його пропікали.
А ще був час гомінкий і шумливий. Будували селище, чи ”посьолок” для переселенців. Були тут бригади із Полтавщини, Таращі, і близькі сусіди із Володарки та Тетіїва. Забуяли вишні доглянуті тими, для кого цей клаптик землі став новою малою батьківщиною.
Із хлопцями сумівцями відправляємось в мандрівку вздовж Сквирки, до самого гирла, до впадіння в Рось. „ Відштовхнулись від павлинків, - каже Андрій,- і йдемо в світ. Минули села Камяну Греблю, Пустоварівку.
- По чім паї у Вас, дядьку, кажуть господар у вас добрий, - гукає Владик до старого, зморщеного, як столітній гриб, чоловіка
- Як у всіх, по стопятдесят гривень за гектар, виходить,- ділиться уже некомерційною таємницею той
- Не грам, а гривень, - всміхається і уточнює його сусід.
Ідемо. Уявіть собі, хто чув лише про Нью Сквиру, що біля Нью Йорку, закладену емігрантами євреями, поряд з нами, близесенько, всього в денному переході, біля самісінької Росі принишкла чепурненька Мала Сквирка. На пагорбі в центрі селища археологи віднайшли древнє словянське городище.
„Ти хто? Мати городів і селищ Сквирських чи молодша сестра нашої рідненької Сквири? Добридень тобі, землице рідна, напоєна росами і дощами, туманами і сльозами...”
- Тьотю, а як ви називаєтесь, бо ми сквиряни?
- Ми теж сквиряни
- То виходить ми не просто земляки, а близнята, от не думав, що маю таку рідню
- А як там у вас цей, наймолодший мер править?
- Він уже у Верховній Раді, а править, як Ви кажете теж молодий
- А про мене, хоч би хто, аби людина путяща
- Путяща, тьотю, не сумнівайтеся..
Тітка- близнючка всміхається.
В одну мить Сквира в моїй уяві вибігла за свої межі і простяглась аж сюди, до Росі-словянки.
Ідемо топтаною стежиною і ніби губимося в часі. І відчувається мені, ніби хлопці з далекого 41 ще ганяють у квача в березі між вербами; а біляві дівчатка з полісся співають своїх подолянок серед лісів-пралісів.
На серці ніжно і сонячно. Купаються в пилюці горобці, дорога губиться в бурянах
„Їхав козак на війноньку,
казав прощай дівчиноньку...”
Цьвікнула мобілка.”Що? Вертаємо додому. Мамо, все нормально. Скоро будемо в Сквирі...”
А, чи ми з неї виходили коли небуть?!
Антон Т.2
