Пісня біля вогнища, обід під відкритим небом, ніч в наметі зі справжніми друзями і навіть важкий рюкзак , який спочатку так дратував, дарують своєрідну насолоду. Мабуть, кожен, хто хоч один раз побував у турпоході, пронесе враження про нього крізь всі життєві поразки і злети, адже за ці три дні ми пережили масу пригод.

    Ранок був прохолодний, та й взагалі ранком це назвати було важко, бо всі люди, тобто всі крім нас, ще спали. Клопітка мама підняла мене ще о пів на шосту. Отже підняла, нагодувала, випровадила, а розбудити певно забула. Перші хвилин п’ять важкого рюкзака за плечима я не відчувала, але потім кляті кілограми дали про себе знати. Вже на місті, де ми мали  зустрітися, зрозуміла, що такою безсилою почуваю себе не лише одна я. Решта дівчат теж були на межі між сном і відчаєм. А хлопці трималися суперменами.

     Відмучивши перший день, здавалось кожен з нас був би згоден повернутися назад, що правда на таксі. Того дня ми пізнали багато нового: і кровожерливих мурашок, на яких ненароком сіла і ще кілометра зо три витрушувала з шортів, і невблаганну спеку, на якій відчуваєш себе смачним бабусиним млинцем, і запах спітнілого товариша, що перебивав будь які думки про їжу, і біль змучених ніг, що ніяк не покидав  нас, і нестримний порив до води, якої вже немає.

     Другого і третього дня всі змирилися з гнітючою думкою, що це не сон і нам справді треба ще два дні виживати, тому й дорога здавалася вже не такою важкою, мабуть навчилися радіти тому, що скоро привал.

     Весь похід здававсь якимось калейдоскопом. Дорога, привал, знов дорога, привал, обід, а далі нарікання на ноги, воду, радість, що пакувати рюкзак двадцять раз перераховувати шматочки цукру, пакетики чаю і кожний бутерброд, адже в такі важкі моменти як похід кожен грам здатен добре намучити спину.

     Дехто з нас уже не вперше були у таких мандрівках. Наприклад: Гальчинський Сергій та Левчук Андрій мали нагоду перевірити свою витривалість на більших і складніших маршрутах. То ж вони ділились з новачками досвідом, допомагали долати перші труднощі.

     Дев’ятого липня мандрівники вже впевнено йшли Сквирою, яка вітала туристів чудовою погодою, ніжним вітерцем, що пестив змужніле обличчя. Стомлені, але задоволенні мандрівкою та проведеною роботою, сповнені приємних спогадів, повернулися додому.

     Кожен з туристів дослідження зрозумів по-своєму. Особисто я зробила висновок, що зараз Сквирка маленька річечка. Та колись її води колихали на собі кораблі славетних князів Київської Русі, варязьких племен. На жаль, з тих часів все змінилося. В цьому і впевнилася наша група, та завдяки подорожі ми побачили далекі сліди минулої могутності Сквирки.