Був у нас Вітя – Прага; Віталій – Югославія, тепер маємо Сашка Америку. Такий собі екзотичний фрукт на сумівській кухні Сквирського осередку. Сашко щойно повернувся із країни «стегенець Буша», із-за моря океану, самісінької Америки.
Їздив наш козак виключно, щоб переконатись чи справді там гроші загрібають лопатами, а таку потрібну English language можна швидко освоїти, хоча б тому, що іншої мови поряд не почуєш.
Їхав, як на війноньку, що повернеться, то сумнівів не було, а душа була неспокійна. Він уявляв себе таким от козаком прикутим до турецької галери «ні порятунку, ні вибору»; то марилось, ніби їде не до Флориди продавати пепсі розмарнілим місцевим піжонам, а до мису Канаверал до команди астронавтів.
Американці валом пливуть до Дісней-ленду. Добрі, ліниві, невибагливі. Мачо, кольорові – ці ще стверджуються. І, оскільки, Конституція зрівняла в правах, то їм залишилось лише «пити кров» у таких остербайтерів, як Сашко: «Ти не долив мені», «Перелий в інший стакан», «Цей стакан не хочу, давай в інший».
Якось вночі, стомлений монотонною роботою, теліпав до готелю, пригальмувало авто, опустилось скло, звідти поперло люттю, аж слина світилась в світлі галогенок, по часі , авто зникло в мороці дороги. Добре, що Сашко не знав англійської, тому дивився на крикуна, як на безкоштовне шоу у виконанні невідомого гоменоїда.
Хлопці, що працювали поряд (теж, слов’яни-студенти), розповідали, про дуже схожу історію. В один і той же час їх шлях пішоходів перетинався авто, з якого висовувались темні пики і від душі обкладали хлопців сяканою говіркою, прикрашеною міжнародними жестами. Так продовжувалось зо три рази. Як у народній казці ( туземці наших казок не знають) І ось на третій раз, коли веселуни натішились своїми витівками і думали безкарно зникнути в потокові машин, спалахнуло червоне світло. Ілля Муромець, Добриня Микитович та Альоша Попович кинули об землю торби з їдивом, підскочили до триголового звіра і таких надавали затріщин, що аж гуло навколо. А, коли спалахнуло зелене світло, три герої зникли за рогом. «Що це було?» - запитала одна голова, розвезюючи юшку з-під носа. «Не жнаю» - прогугнявіла інша, шукаючи на підлозі коронку; третя мовчала, блимаючи на світ єдиним уцілілим оком.
В характері стосунків із роботодавцем вразив абсолютний спокій і майже байдужість. Дошки пошани з портретами передовиків-наливайків, звісна річ, не було. Господар висповідував примітивну філософію – працюєш – отримуєш гроші; погано працюєш –ти звільнений. Де профсоюз, де права людини працювати де хочеш і як вийде.
До кінця місяця Сашко остаточно впевнився, що англійська мова має значно більше слів, ніж ті, що входили до сакраментальних: my name, Give me dollar please, thank you, I don’t understand …
Не будемо відстежувати всі пригоди Сашка, історія його особистого трафіку скінчилась благополучно.
Пам’ять і вдячність ідуть поряд - говорять мудрі люди.
В далекій Америці живе родина Гальковичів: п.Олена, п.Зіновій, їх славні сини Степан та Петро.
Звісна річ, не могли наші славні земляки не вгледіти худорлявого, сокійного, всміхненого хлопчину, в котрому студіювання медицини не стерло молодечу жагу до пізнання світу. Істинний світ України-неньки, він почав усвідомлювати з доброї волі, щирого, гостинного духу добрих земляків. Велике бачиться здаля.
П.Зенко повіз Сашка до Нью-Йорка (місто в котрому сила-силенна хмарочосів, на околиці котрого Нью-Сквира, заснована євреями переселенцями, і , звичайно ж Статуя Свободи, любязно повернута людству Коперфільдом).
- Біля Статуї свободи почувався незалежним?
-Свобода це внутрішній стан, - вважає Сашко, - відчуття її є, але дасть про себе знати лише за певних обставин. А, саме у виборі. А тоді, що було обирати, я лише роздивлявся навкруги.
Про Стефана окремо. У сусіда, який на мить залишив мікрохвильовку, спрацювала сигналізація – протипожежна. Всі вигнались на вулицю. І, лише Стеф не розгубився, ухопив вогнегасник і кинувся до квартири, з котрої тягнуло перепаленим курчам. Бути йому пожежником, а втім, в житті, як на широкій ниві, знайдеться справа для рішучого, наполегливого юнака.
В час, що лишався до повернення на Велику Землю, Сашка прилаштували працювати на сумівській оселі. Не вибагливий, терплячий і готовий до праці. Українця лякає насамперед відсутність роботи, а от коли вона є - душа розквітає. Сашко тягав землю, мив підлогу, посуд, вигрібав сміття, вантажив і розвантажував.
А найбільше дивувався з українців, людей, котрі живуть в Америці в третьому, четвертому поколіні –і для них мова, звичаї, ще живі і невмирущі. Відірвані від Землі, від лісів-пралісів, від гір-полонин - внуки і правнуки ще тримають в серцях трепетне відчуття прабатьківщини.
І стрепенеться не раз серце, коли спалахне в натовпі калинова гілка з візерунка вишиванки і до щему розіллється по тілу тепло від зажуреного скрику пісні: «ой,...»
Не просто перервати пуповину, що через неї живить земля рідна своїх неспокійних дітей.
Сварив Сашка господарський: «Чому вовтузишся? Мав за годину зробити, а ти цілий день вирішив гойдатись!?» Робити – не словами кидатись. Чоловік думає, що саме так слід підбадьорувати до роботи. Як це по - нашому, по-українськи.
-Ти маєш стати не лише добрим лікарем, цього замало,- казала п.Олена,- став високу мету. Прислужитись добрій справі, людям, нести в собі переконання і позицію свідомого громадянина - це найліпша і найвища мета кожного сумівця.
Сашко те слухав. І все більше переконувався, що питання життя і смерті, то не лише лікарські терміни, а одвічна дилема свободи вибору, по великому рахунку.
Сьогодні Сашко навчається, працює, і світ, який літа 2007 року розкрився у всій широті, отримав в Сашковому серці і думках довічну прописку. І відчувати його і думати - не передумати.
