9 січня Хмельницькі сумівці вирішили поїхати до славного міста Івано-Франківська.

З самого ранку ми зібралися на вокзалі й з нетерпінням чекали на потяг. Нарешті оголосили: "Харків - Івано-Франківськ прибуває на 2 колію." Ми дружно побігли на призначене місце, зайшли у вагон і розмістилися по своїх місцях і завдяки доброму провіднику всі опинилися в одному вагоні. Щоб не сумувати, ми співали пісні та колядки, які сподобалися іншим пасажирам, розповідали цікаві історії. Та незабаром мені з Оксаною закортіло їсти. Почали готуватись до трапези. Коли всі смачно поїли, подруга Софія (голова Хмельницького осередку) захотіла спати, і сумівці наслідували її прикладу. Та декілька чоловік не могло заснути і спостерігали чудовий краєвид з вікна: то стрімкі яри, то високі гори, вкриті снігом. Хто спав, тому, напевно, снилися цікаві сни, бо одна сумівка, впавши з полки, із запалом говорила: "Ми вже приїхали! Ми вже приїхали!" Коли ми її заспокоїли, всі полягали спати. Вранці страшенно не хотілося вставати, але ми вже під'їжджали до міста, тому швиденько зібрались і чекали, коли вже потяг прибуде на вокзал. Ось і настала довгоочікувана мить. На пероні нас зустрічали сумівки з рою "Світанок". І ось на вокзалі трапилась перша пригода: не було квитків до Хмельницького. Був лише один вихід: їхати до Тернополя (у загальному вагоні), а звідти - додому. Але це чекало нас увечері, а попереду - цікава екскурсія по Івано-Франківську.
Ми побували в історичних місцях, в музеях, прогулялися по затишних вулицях міста. Ввечері всі пішли до озера на ковзанку, але, н жаль, мене з Оксаною там не було. Але з розповідей сумівців я зрозуміла, що їм було весело і цікаво. Дехто вперше в житті став на ковзани. Відчуття були неймовірні. Але час плинув швидко, ми навіть незчулися, як треба було вже їхати на вокзал.

З нами їхав голова Тернопільського осередку - Андрій Синиця, який запросив погостювати у них. Я, як усі, ніколи не забуду потяг з Івано-Франківська, а особливо - загальний вагон. Важко передати атмосферу, яка там панувала (хто був, той знає!). Незважаючи на те, що ми дуже втомилися, спати було неможливо. Навкруги стояв страшенний гул (тобто храп і сопіння), а також неприємний запах, від якого паморочилася голова. В ту мить мені здавалося, що ця ніч ніколи не закінчиться. Але поганому також приходить кінець (через 11 годин). Почувши, що до Тернополя залишилось лише півгодини, я нарешті встала зі свого місця, щоб оглянутися навкруги. Те, що я побачила, затьмарило навіть жахливі звуки: люди різних національностей розмістилися в екстремальних умовах. У нас було невимовне бажання швидше вийти з цього потягу. Швиденько зібравшись, ми за 10 хвилин до прибуття стояли вже біля виходу. Нарешті відчинилися двері і ми вибігли (так-так, саме вибігли) звідти. Приємно було почути на вокзалі музику - одразу покращився настрій.

В Тернополі нас, як не дивно, зустрів голова Івано-Франківського осередку Сашко Завірюха і ми попрямували до оселі тернополян. Дорога виявилася далекою, але веселою. Коли ж нарешті дісталися призначеного місця, ми були приємно вражені затишною тернопільською оселею. Перепочивши і поснідавши, ми пішли в гідропарк. Побачили звірів, а також дерев'яне містечко. Далі на нас чекав шлях до Катедри, куди, якраз, привезли копію Туранської плащаниці. Звідти ми попрямували до озера, на якому знаходиться острів кохання. Прекрасна не лише його назва, а й сам острів. Кожний загадав собі бажання, і я сподіваюся, що вони здійсняться. Коли ми проходили через міст у старшини виникла божевільна ідея. Вони зіскочили з мосту на лід, полягали головами один до одного, утворивши зірку. Нас з подругою Оксаною чекало дещо гірше. Спочатку Андрій Синиця намагався скинути мене з мосту, але я так сильно трималася за поручні, що це виявилося неможливим. Але він не здавався. Разом з іншими підступними хлопцями, мене з Оксаною, ні в чому не винних дівчат, кинули у фонтан. Мені здається, що я ніде так часто не падала, як в Тернополі. Поблукавши по місту, ми змушені були йти на вокзал, але чомусь так не хотілося покидати це маленьке затишне місто. У потязі час проминув швидко. Незчулися, як нас вже зустрічав рідний Хмельницький.

Від мандрівки всі залишились у захваті, хоч і провели у потязі 28 годин, ми побували у двох чудових містах, які справили на нас надзвичайне враження.

Автор статті
Оля Чиж