Польсько-українські, так само як і російсько-українські взаємини належать до важливих і водночас складних міждержавних стосунків. Кількавікове співжиття, взаємопроникання у багатьох сферах життя і перебування під цими двома чужими займанщинами наклали на наших взаєминах свій незаперечний і суперечливий відбиток. Нині, коли Україна проголосила свою державну незалежність і вибудовує свої міждержавні стосунки на засадах рівного партнерства та добросусідства (а деколи ще й стратегічного партнерства), тоді особливо важливо дотримуватися рівноправності, виваженості та здорового прагматизму у стосунках між нашими державами. А в діалозі з населенням треба бути дуже обережним і делікатним, зокрема, представниками колись панівних над Україною держав. Загальною передумовою розвитку наших стосунків має бути безумовне визнання права кожного народу, в тому й українського, на державне самовизначення і на збройну боротьбу за волю, за оборону своєї державності і своєї цивільної людності.

У поляків та росіян дуже живучими залишилися зверхнє і ревендикаційне ставлення до українців, що певні сили використовують, щоб на офіційному міждержавному рівні проштовхати свої тенденційні проєкти. Успішність таких намірів певних сил у сусідних з нами країнах прямо залежна від слабкості державної влади в Києві, до чого ми зараховуємо теж незнання представниками Печерського пагорба своєї національної історії.

Явним показником недоброзичливих намірів супроти самостійності України є напади з боку Варшави і Москви проти двох найбільше заслужених у визвольному змаганні України сил, а саме наступ проти революційної ОУН та УПА. Ці політичне і збройне формування безпідставно обвинувачують нібито у злочинах проти людяності. Офіційний Київ відмовчується на цю дразливу тему, віддавши це трактування на відкуп часто-густо т.зв. урядовим історикам, до яких належить, між іншим, новоспечений академік В.Литвин, автор одного з опусів на тему польсько-українських стосунків. Стверджуємо повну відсутність політичної волі в державного керівництва визнати членів ОУН і УПА борцями за державну самостійність і за національну свободу хоча б Указом президента, а це унеможливило б нашим сусідним державам втручатися у наші внутрішні справи, і водночас це поставило б УПА на один рівень з ветеранами АК в Польщі.

У випадку з Польщею мусимо ствердити, що треба бути політично дуже зухвалим, щоб на теперішньому етапі розбудови спільного Європейського дому, мешканцями якого є і українці, висунути супроти нині внутрішньо дещо послабленої України вимоги визнання якоїсь вини супроти поляків і пропонувати форму офіційного каяття за події, які мають часово і територіяльно обмежене значення. Таку спробу, внести в наші міждержавні стосунки емоційні і тенденційні з їхнього боку історичні моменти, можна вважати за дуже ризиковану. Вона лягає тінню на наше партнерство і змушує київську владу викликати проти себе значну частину українського населення, зокрема Західного регіону України, яке добре пам’ятає часи 1943-44-х років і раніші роки, коли на цих теренах здійснювали свою антиукраїнську політику представники польської окупаційної влади.

Польський наступ ведеться у трьох різних, але взаємопов’язаних площинах. З одного боку, Україна користується Польщею для входження до політично та економічно об’єднаної Європи. За цю послугу Варшава просить у Києва данину, якою вона хоче задовольнити забагання шовіністичної частини польського суспільства, якій досі сняться східні "креси". Як плату за свої послуги перед Європою Варшава просить не більше і не менше, як осудження ОУН та УПА як нібито натхненників і виконавців збройного протистояння в сорокових роках, де польська сторона виявляла непоступливість супроти державницьких прагнень українців. Нині пора, аби поляки визнали свою неправоту і політичну недалекоглядність супроти українців, які на своїй предківській землі прагнули бути власними господарями.

Акт примирення між нашими народами напевно настане і мусить настати, але нині ми вшановуємо невинні жертви по обох боках зайвого, бо третього фронту в ІІ-ій світовій війні на території України. Але цей акт мусить бути обопільний і статися добровільно, з ініціятиви широкої громадськості, без насильства і без задніх думок про нещире каяття і притягненя до суду міфічних винуватців з боку українців. Сьогодні такий акт був би бутафорний, без внутрішнього змісту, але однозначно спрямований проти гідності і честі українського народу. Адже Варшава вимагає вибачення за те, що українці не хотіли залишатися в рабстві і неволі. Набагато шляхетнішим був акт "зради" українців Пільсудським після підписання Ризького договору з Москвою, де він перед петлюрівськими офіцерами промовив "Вибачте, панове!" При чому нинішня держава Україна є спадкоємницею СССР, а ніяк не державності 41-го року та її національно-революційної армії УПА, які є самостійними утвореннями українського народу.

На щастя, громадськість України одразу прогадала намір польських пропозицій, привезених до Києва у дипломатичній валізі, і не поспішали виконувати всі забаганки Варшави. Однак, треба зізнатися: українська сторона не була зовсім готова до цієї польської дипломатичної офензиви, і тому було оправданим побоювання, що офіційний Київ погодиться виконати запропонований поляками сценарій відзначення на території України жертв Волинської трагедії. Попри все, дивним треба вважати директиву РНБОУ, спущену до державних архівів України, негайно зробити копії документів, які стосуються питань Волині 40-их років і передати їх Варшаві. Чому така поспішна і запопадлива готовність послужити полякам?! А чому не дати завдання українським архіварам зібрати всю наявну документацію і видати її під українською фірмою за гроші польського замовника? До речі, німецькі архіви з Рівного, столиці Райхскомісіяріяту Україна, вилучала Москва, вона перевезла їх до себе і обмежила доступ до них. Якщо вважати, що за порядок на даній території відповідала німецька окупаційна влада і державна польська поліція (т.зв. брунатна, але вона продовжувала ходити у синіх уніформах), яка повністю залишилася на місці і співпрацювала з німцями, подібно як французька поліція режиму Віші, то хто несе юридичну відповідальність за події, які сталися на Волині в 40-их роках?

Маємо надію, що офіційний Київ виявиться на висоті своїх обов’язків захисника честі та гідності українського народу. Останньо з’явилися численні публікації, проводяться наукові конференції, проходить жвава і неупереджена дискусія на дану пекучу тему. Про це свідчать, між іншим, деякі публікації в газеті "День" - стаття професора Тараса Гунчака і розшифровка розмови за круглим столом політиків з Волині разом з кол. послом України в Варшаві Дмитром Павличком.

Нарешті, дедалі частіше голосяться до слова історики, перед якими стоїть найвідповідальніше завдання: відтворити об’єктивно і неупереджено цей період нашої історії, протиставляючи польській антиукраїнській літературі результати свого дослідження. Поки ця праця не буде завершена, ще рано думати про будь-який остаточний жест примирення, а про каяття не повинно бути і мови взагалі. Тим часом обидві сторони повинні зустрічатися й офіційно вшанувати пам’ять невинно убитих по обох боках протистоячих сторін у цій безглуздій Другій світовій війні. А робочі стосунки між нашими державами мають розвиватися без обтяжливих передумов із ще недостатньо виясненого минулого.

Внести світло у цю заплутану ситуацію покликана і нинішня конференція у Тернополі. Їй бажаємо успіхів і корисних результатів, які повинні закласти надійний фундамент під добросусідство та партнерство між Польщею та Україною.

Андрій Гайдамаха