Колись я десь почув, що УПА – найславніша партизанська армія світу. Мені ніколи не доводилось спростовувати чи підтверджувати це твердження, але той факт, що й досі УПА залишається воюючою стороною є свідченням її особливого статусу.

Звісно, що ніхто уже не сидить по бункерах та криївках, російське військо доволі комфортно почуває себе на південному березі Криму, а Карпати, втрачаючи свої ліси, поволі втрачають ще й реноме вічного союзника української боротьби. Проте, через 45 років як Повстанча Армія припинила свою боротьбу, політична боротьба з УПА продовжується, і – як в старі "добрі" часи – на кілька фронтів.

Першими про Українську Повстанську Армію згадали урядовці. Дещо недолуго та з великою обережністю в липні було підготовано законопроект про відновлення історичної справедливості… Ще не встигли опублікувати цей документ, як відразу ж не втримались москалі та й пригадали, що УПА – це справа не тільки України. Авжеж, не тільки, добре що пам'ятають.

Урядовим діячам знову довелось підтвердити свою позицію: Міністр Закордонних Справ Анатолій Зленко ввічливо попросив щоб північні сусіди не втручались в наші справи, та й справді – давно ми їм подібного не говорили, тоді й подумалось: "напевно наші лідери додумались". Мало видно думали, а ще менше усвідомили це. Справа перекинулась в парламент. Якось уже всі погодились з тим, що Верховна Рада цього скликання – найдемократичніша з усіх, що ми будь-коли знали, що комуністи – вперше і вже остаточно програли вибори, що політичні законопроекти підготовлені Кабміном (читай – благословенні Президентом) беззастережно будуть підтримані пропрезидентськими фракціями…

Ні, як виявилось, УПА – це не просто формальність, не просто історія, а це живе втілення ідеї! Недостатньо виявилось всього вищенаведеного для того, щоб УПА не те що визнати, а щоб взагалі включити до порядку денного проект Закону "Про визнання Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА) воюючою стороною у Другій світовій війні". Не пройшло… Звичайно, не треба було переоцінювати наших "народних обранців", але чого може вартувати вітчизняна історична наука та політика, коли професор, доктор історичних наук, академік Литвин (голова ВР, а перед тим голова АП) не бере участі в голосуванні! Що собою представляє Блок Юлії Тимошенко, коли з фракції в 23 депутати лишень 9 голосують "ЗА", а сама Тимошенко разом з іншими партійними лідерами Матвієнком та Онопенком виявляються відсутніми в сесійній залі!

Список одіозних фігур з право-центристського табору можна було б продовжити, проте, зауважимо лишень, що далеко не християнин з соціал- демократичною позицією Г.Суркіс проголосував "ЗА".

На цьому не закінчилось. Спочатку польський міністр закордонних справ Влодзімєж Цімошевіч, а потім Прем'єр-міністр Лєшек Міллєр заявили про недоцільність визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Що тут дивуватись: щоб знешкодити українську партизанку, 55 років тому полякам довелось переселити сотні тисяч людей, убити кілька тисяч, винищити тисячолітню культуру. Сьогодні ж польські вищі посадовці можуть спокійно розмовляти про УПА. Цікаво, чи насмілились би вони зробити подібну заяву на Закерзонні десь в році 45-му.

А те, що в Києві на Покрову організовуються "Дні культури Москви", а влада в часи святкувань УПА зустрічається з мером білокам'яної, не маючи можливості (чи не бажаючи) просто прийти подякувати тим, які сплатили найвищу ціну за те, щоб над Хрещатиком майорів синьо-жовтий прапор, теж про щось свідчить. А взагалі, якщо глянути на це все з висоти років та погляду історії, то дрібними виглядають ці всі розмови на фоні дійсної суті Української Повстанської Армії.

Юнак, який йшов у ліс, напевно не переймався тим, як до нього ставитиметься через 60 років нащадок його ворога з добірним комсомольським вишколом.

І справа тут, звісно, не в нагородах чи відзначеннях. Ті, хто щиро боровся, й так отримали своє – Державу. Вони вийшли переможцями з цієї борні і їхня перемога є великою. Просто інколи важко дивитись в очі цим старим, побитим життям та нашою байдужістю людям – надто ж багато ми перед ними заборгували! Бо УПА – це не просто військо, це стан душі сьогодні уже сивочолих людей. Їхня війна не припинялась ніколи, вони й після збройного підпілля були живими свідченнями невмирущості ідеї та чину. Їх боротьба набувала іншої форми, а зміст залишався тим же.

Мабуть не кожен з них був добрим воякою, але спільною для них була чистота перед своїм сумлінням, перед своєю совістю. Кожен з них, повертаючись до подій 60-ти літньої давності, зможе спокійно та правдиво звернутись до своєї долі Шевченковими словами: "..Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою…"