Україна – це капище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал – вперте очікування безкоштовного чуда. Кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Українці з цим не згідні. Ми триста років сиділи сиднем в самому центрі Європи і чекали "самостійності". Бог не витримав цього нахабства і сотворив чудо. Задоволені результативністю своєї релігії, ми очікуємо інших чудес. Наприклад, процвітання і благополуччя. При цьому нас не лякає час і швидкоплинність життя. Ми поводимо себе як безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, але зате падають мішки з твердою валютою.
Українці – це нація, повністю позбавлена комплексу неповноцінності. З усіх видів очікування ми обрали найбільш зрілу філософську форму. Як індивідууми з остаточно сформованим уявленням про світ, ми заганяємо життя у зрозумілі для нас алгоритми розвитку. Все "знаючи", ми перебуваємо в постійному очікуванні, спираючись на заготовані ярлики. Черговий парламент для нас – нічого. Черговий прем'єр для нас – ніхто. Флот – це те, що ділиться саме собою. Гривня – це рубль. Свиня – це сусід. А сало – це продукт. Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної української духовності. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами чудеса. Не рухаючись з місця і не докладаючи зусиль, ми спостерігаємо на змінами довкола: нашестя іномарок, будівництво нових магазинів, поява чудернацьких товарів. Ми дивимося на все це як на закономірний наслідок наших очікувань. Теоретично у нас все є. Головне його дочекатися.
Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять і відходять, а дівчатка з віночками і дідусь з бандурою перебувають вічно. Свою головну релігійну пісню ми зробили гімном. "Згинyть нашi воpоженьки, як pоса на сонцi" – тобто, самі собою... "Запанyєм i ми, бpаття, y своїй стоpонцi" – тобто колись, зараз нам не до цього. "Ще на нашій Укpаїні доленька доспіє" – іншими словами ситий українець нестиглі плоди їсти не звик. Для нас доля – це не факт теперішнього часу, а щось, що до цих пір не існує. Все, що з нами відбувається, не має ніякого значення, тому що в кожному українському домі живуть монахи ліпші за буддійських, знайомі з небаченим відчуттям нірвани.
Нам дивно спостерігати за поведінкою американців, англійців, французів, росіян і так далі. Вони постійно лізуть у світову історію, щось декларують, "випендрюються". Нападають на сусідів. Тобто ведуть себе як закомплексовані, обділені люди. Сидячи на порозі своєї хати, яка з краю, ми повільно жуємо галушку і не можемо зрозуміти, чого ці німці постійно лізуть у наш двір. Може вони заздрять? Цих гансів не зрозумієш: то вони корову забирають, то гуманітарну допомогу підсовують. Складається враження, що весь світ танцює перед нами на задніх лапах і намагається привернути до себе увагу. Напевно, народи які нас оточують, не можуть здогадатися, що нам на них навіть плювати нудно.
Україна самодостатня. Це російську трійку постійно ганяють або на Аляску за снігом, або в Порт-Артур за мордобоєм. А нашим задумливим волам ходити нема куди, ну хіба що в Крим за сіллю.
Українська філософська душа не сприймає прудких нордичних думок чи вчинків. Адже очікування чуда - це дуже складна внутрішня практика. Вона не дозволяє нам відволікатися на суєтність. Тільки хрущі, які "над вишнями гудуть", мають право тривожити нас вечорами. Нас безглуздо чимось спокушувати. З самого початку ми поставили себе у центр Всесвіту, і існуємо у іншому вимірі. Нам не потрібна цілеспрямованість. Ми самі є ціль. Ми ні в кому не відчуваємо потреби, але нас потребують усі: варяги любили у нас пожити, татари – поживитися, Петро Перший не міг без нас побудувати Петербург, а його дочка не могла спати без нашого чоловіка. Сталіну ми допомагали охороняти табори, а Гітлеру – воювати. У нас так багато чудотворного здоров'я, що навіть Чорнобиль ми згодні взяти на себе.
Ми запросто допомагаємо вирішувати проблеми сусідам, тому що своїх проблем у нас нема. Люди спостережливі це давно помітили. Російський письменник Іван Бунін був затятим хохломаном. Він невтомно повторював, що українці – це абсолютно реалізована, естетично досконала і гармонійно розвинена нація. Що нічого схожого у світі більше немає. Бунін, звісно, не помилився.
Українці не у своєму вмінні очікувати чудові, а в тому, що вони самі є чудом. Як досконалі створіння ми нічого не створюємо. Відверті вияви геніальності ображеного "кріпака" Шевченка – це неприємний виняток, який підтверджує правило: досконалість не потребує декларації і розвитку; вона допомагає розвиватися тільки тому, що існує за її межами. Українські священики, письменники, поети, художники, політики, полководці, режисери, актори, співаки, конструктори, вчені, винахідники, умільці, вічно їздять по світу і оголошують себе росіянами, американцями, турками, поляками, французами – ким завгодно, щоб бідні народи мали привід пишатися собою.
Україна – батьківщина сонних ангелів. Її безмовне очікування наповнює чудесами планету. Її не можна завоювати, взяти в рабство чи знищити. Вона не чутлива до подій. Її життя не протікає і не відбувається. Вона поза подіями і часом. Вона не пам'ятає свого дня народження і не знає свого віку. Вона сама собі достойний співрозмовник. Їй нема з ким сперечатися і нема що доводити. Для неї все уже відбулося.
Гyстав ВОДИЧКА
