Якось звиклось з думкою, що осінь – пора російських революцій, та й справді, любили москалі побунтувати восени. Цього року й наша опозиція, за традицією північних сусідів, нагадала про себе, влаштувавши у вересні – жовтні неабияку дефіляду на Європейській площі, у телецентрі та в Адміністрації Президента. Проте, якби мені не довелось весь цей час перебувати в Києві та слідкувати за новинами, хтозна, чи мав би я уявлення про всі ці епохальні події в житті нашої Батьківщини.

Та й загалом, хоч статистика та соціологічні опитування стверджують, що щонайменше 50% моїх співгромадян підтримують намагання опозиції усунути Президента, на превеликий жаль спрацьовує традиційне для нас правило – "моя хата скраю". А як же ж по-іншому відреагувати на цю мляву та нечисленну участь мешканців столиці та інших політичних центрів у акціях протесту?

Отак ми змогли б ще кілька років прожити, не цілком уявляючи, що затівають для країни наші опозиційні лідери. І якщо раніше народ жив своїм життям, а влада – своїм, то тепер ще додалась опозиція – цілком самодостатній живий організм, який створив незлу тусовку еклектичної політичної суміші: унсовці, соціалісти, принижені та нескорені журналісти, республіканці, яблуківці (чи яблучники), соборівці, комуністи різного штибу (16 вересня особливо впадав у око прапор з завжди молодим та зосередженим Че Ґеварою) та купа іншої цікавої й не дуже публіки. Отак би країна й жила до наступних виборів: влада собі та для себе владарювала б, опозиція захоплювала би пошту, вокзали та телеграфи (в Україні модно захоплювати телецентри та АП), міжнародні Шерлоки Холмси шукали б сліди "Кольчуги", військо принагідно б що-небудь (в принципі, байдуже що) руйнувало, шахтарі б покоїлись в шахтах, росіяни тихо й надійно б скуповували по частинках Ук-ра-ї-ну, Америка збільшувала б чисельність свого населення за рахунок Мельниченків, Єльяшкевичів та інших, а народ (нація?) садив/копав бараболю, тихо сподіваючись, що вітчизняний футбол ще не вмер, а ціни на проїзд в громадському транспорті не збільшуватимуться . Напевно так якось і було б, якби кожен займав своє місце згідно з марксистсько-ленінською ідеологією: "рабочім – заводи, зємлю – крєстьянам!" (мій варіант: "Кесарю – кесареве, опозиції – барикади, Ющенкові – діалог, народу – побутові та повсякденні клопоти!")

У мене на диво насиченими виявились святкування Покрови: спочатку я взяв участь в урочистій академії, присвяченій 60-літтю УПА. Все було, як і мало бути: оголосили про привітання Президента – зал гукав "Кучму – Геть!", "Ганьба!", хтось свистів, хтось намагався оплесками приглушити слова речника Президента, а останньому – байдуже, він гарно поставленим голосом, з доброю інтонацією читав щось, що підписано Гарантом.

Не картина, а просто ідилія: всі задоволені, бо одні виконали свій громадський обов'язок і засвідчили правдиве ставлення до всенародного обранця, інший теж мав би бути задоволений – службовий обов'язок виконаний, костюм цілий, слідів помідорів, яєць, важких військових чобіт немає, отож – минулось.

Наступного дня, доволі випадково зустрівшись на вулиці з сумівськими дівчатами, за компанію поплентався в Палац культури "Україна" на відзначення Покрови козацтвом. Перше, що кинулось в очі – купа екіпірованої як на війну охорони "Беркут". В центральному палаці України поміж дядьків у смокінгах або парадних військових уніформах та жіночок у вечірніх сукнях елегантно дефілювали 2-метрові (та 1 метр завширшки) "козаки" з обличчями, не спотвореними ознаками інтелекту. Очевидно, що вони готувались до чогось, що не було передбачено режисером святкувань. Рок-н-рол відбувся на початку: гетьман козацтва Білас (довідка: Іван Білас – один з кількох нині діючих в Україні гетьманів; чи не найактивніший спекулянт на козацькій традиції, що принагідно продає та перепродує цей лейбл багатим та сильним світу цього) виступив з привітальним словом, зачитав вітання від Президента. А на кінець, як виявилось єдиний козак на весь палац Україна, вигукнув: "Козацтво – без Біласа!".

Тут зірвався "Беркут" і, витягуючи з залу сивого чоловіка, позбавив нас присутності справжнього козака. Відразу ж подумалось: "Що ви робите, арьолікі?!" (ніколи не захоплювався орнітологією, а тому всіх беркутів зачисляю до орлів, в цьому випадку рос. – "арлов"). Як можна в присутності великої маси людей (офіцерства, представників влади, випадкового студентства) так поводитись з людиною?! Хай би собі крикнув раз-другий, а потім зачарований концертною програмою заспокоївся б і ніхто б цим особливо не переймався, бо, як писав сучасний класик: "мерці мерцями, їм не в голові...".

А так, влада руками (ногами, брутальною діяльністю та силовою присутністю) перейшла межу. В цьому залі не тільки я, а й сотні людей наочно побачили, що в країні відбуваються переслідування. І якщо раніше про це можна було б дізнатись з якогось опозиційного сайту, та й то про те, як арештовують політично чи економічно активних фігур, то тепер доводиться спостерігати, як це здійснюється на найнижчому рівні, майже в побутових ситуаціях. Колись снумівці, а згодом начебто "передвісники української революції" вигадали формулу "провокація – репресія – революція". Здається, що наш простір затопило великою кількістю різноманітних провокацій. Але важливо, що й репресії, котрі розпочались напевно не вчора-сьогодні, уже переходять в стадію тотального переслідування. Тепер слід очікувати останньої з цієї черги дефіляди наймення якій – Її Величність РЕВОЛЮЦІЯ!