“Все. Почалося.” Приблизно так можна схарактеризувати настрої більшості людей, які мають стосунок до політичних процесів у нашій країні чи, бодай, слідкують за тим, що відбувається з митцями можливого. Хоча, зважаючи на ситуацію, найближчим часом їм доведеться перекваліфіковуватися у митців неможливого, тому що минулої п’ятниці президент таки подав свої пропозиції щодо змін у Конституції і тепер з ними треба щось робити. Варіантів традиційно два – купатися, і не купатися. Останній практично не розглядається, бо машина конституційної реформи з усіма її обговореннями набрала таких обертів, що зупинити її не вистачить сил навіть у головного машиніста. Отож, все-таки купатися. Тепер виникає запитання “ЯК?”
Тут думки розходяться на два головних табори – президентський та парламентський, кожен з яких має своє бачення реформи політичної системи. Перед тим, як депутати приступлять до обговорення пропонованих законопроектів, вони попередньо повинні пройти чистилище Конституційного суду, неупередженість якого останнім часом викликає все більше сумнівів. Але оскільки обидва проекти вже можна оглядати, то варто звернути увагу саме на його президентський варіант, який нарешті підтвердив те, про що всі підозрювали – президент шукає способів залишитися при владі і після 2004-го року.
Те, що він відмовився від двопалатного парламенту, референдумів прямої дії, обмеження кількості депутатів і ще кількох явно непрохідних ідей – ні на кого особливого враження не справило. Політики до цього були готові. Основну ставку гарантом зроблено на пропозицію проводити президентські і парламентські вибори протягом одного року. Тут і стирчить шило з мішка.
Президент у своєму телезверненні до народу авторитетно пояснив, що різні виборчі періоди двох гілок влади тримають у напрузі всю країну і не дають нормально розвиватися економіці, а також тяжкою ношею лягають на і без того дірявий бюджет. Все, начеб, логічно. Але уявімо собі, що буде, якщо вибори таки і справді будуть відбуватися в один рік... При тій кількості пунктів, за які президент може розганяти Верховну Раду, нам гарантовані перевибори мало не кожні два роки. А новообраний парламент мусить переобиратися виключно на той термін, який залишався їхнім попередникам до закінчення чергової п’ятирічки. Якщо ж ні, то разом з парламентом у відставку йде і президент, і ми отримуємо нові вибори. От за це і бореться верховний головнокомандувач. Виникає логічне запитання для чого воно йому, якщо за всіма діючими і недіючими українськими конституціями він уже відбув два терміни і більше йому не світить?
А шкатулочка просто відкривається. Кучма сподівається на владолюбність депутатів. Якщо вибори проводити в один рік, то найближчий, який для цього пасує – 2004-ий. Тоді повинні відбутися президентські перегони. Але депутати, які щойно минулого року почали нагрівати свої місця, навряд чи погодяться на 2 роки швидше залишити їх, і тому президент сподівається, що вони швидше продовжать його повноваження до 2006-го, аніж уріжуть свої до 2004-го. Але для внесення змін необхідно 300 голосів, яких поки що немає і є велика імовірність, що й не назбирається. Тому президент передбачив таку можливість та запропонував виділити ще рік на перехідний період. Але терміни нових виборів будуть, за його пропозицією, записані не в статтях Конституції чи перехідних її положеннях, для яких знову потрібно 300 голосів, а ухвалюватимуться простою більшістю у 226 нардепів. Тут і ховається шанс продовжити свої повноваження чужими руками, тобто більшістю депутатів, яка ще хоч і слабенько, але тримається купи.
При цьому всьому аналітики розглядають ще одну заковику у пропозиціях нашого ґаранта. Згідно зі статтею 103 Основного Закону, "одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд". Але як правильно відзначають деякі політологи, там нема ані слова про те, що пропустивши один термін, та сама особа не може балотуватися знову. В такому разі можна уявити взагалі апокаліптичний сценарій: ВР ухвалює вибори парламенту та президента в один рік, і цим роком стає 2006; але у 2004-му президент повинен скласти повноваження і він їх складає; на два роки, що залишилися, обирається новий президент; він відбуває свій термін, а у 2006-му Кучма знову балотується на посаду, мотивуючи це тим, що один термін він таки пропустив.
Чесно кажучи, такий розвиток подій виглядає дуже малоймовірним, але в нашій країні чим біс не жартує. На відміну від Америки – країни рівних можливостей, Україна набагато далі просунулася в своїх демократичних досягненнях і є країною необмежених можливостей. З іншого боку саме ці варіанти розвитку подій пояснюють, чому це президент, який оголосив перехід до парламентсько-президентської республіки, так вперто намагається утримати в своїх руках можливість призначати силових міністрів та генерального прокурора.
Описані вище казуси – це тільки краплина в морі тих нюансів, якими переповнено поданий у п’ятницю законопроект з Банкової. Заздалегідь продумана недосконалість законодавства є характерною і специфічною особливістю України. Протиріччя в законах дають можливість близьким до владного корита політикам/бізнесменам "заробляти" з народної кишені. Оптимізму, правда, додає позиція депутатів, які більш ніж скептично ставляться до цих пропозицій гаранта. У них є власний погляд на зміни до Конституції, який викладений у відповідному законопроекті. Навіть представники “більшості” ховають перед телекамерами очі, коли їх запитують про готовність підтримати президентські ініціативи. Напевно, їх таки лякає можливість перетворення України в такий собі європейський Таджикистан, президент якого Емомалі Рахмонов, днями на референдумі отримав від свого вдячного народу право залишитися на посаді до 2020 року.
Одне тішить, що за будь-яких розкладів український "папа" так довго не проживе. Деяким ненависним народові тиранам дійсно вдавалося померти прямо біля владного стерна. Проте, більшість їх гине в результаті повстань, або від рук своїх же холуїв.
Вадим Карп'як
