червень 2002р.

Наближення першої річниці паломництва в Україну Папи Івана Павла II дає нам добру нагоду ще раз задуматися над тим, який вплив на наше суспільне життя мало молитовне єднання зі Святішим Отцем. Зокрема, згадаймо, що промовляв він про один з надзвичайно важливих складників суспільного життя – про міжнаціональні стосунки: "Протягом останніх сторіч нагромадилось надто багато стереотипів мислення, взаємних образ та нетерпимості. Єдиний спосіб до того, щоб звільнити цей лях, – це забути минуле, просити і пропонувати прощення одні одним за нанесені й отримані образи, безмежно довіряючи оновлювальній дії Святого Духа". Настав час запитати себе: якою мірою ми відгукнулися на цей заклик Святішого Отця? Щоб допомогти кожному ас знайти правильну відповідь, нам треба звернутися духовним зором до Христа і зіставити наші земні висновки з Його непроминущим Словом.

Вже дві тисячі літ заповідь "Люби ближнього свого" є однією з найвищих суспільних настанов людині. Не один раз в історії християнські народи намагалися обмежити поняття "ближнього" лише людьми свого роду, крові, віри, нації чи класу, але минав час, і політичні аргументи для такого обмеження відходили в небуття, а євангельські заповіді любові знову і знову відроджувалися у своїй величі. З цього життєвого досвіду людини й постав головний її висновок: у фундамент народного благоденства можуть лягти лише ті цеглини, які "випалено" в горнилі любові до Бога і любові до ближнього.

Нинішня епоха породжує не менше ілюзій та спокус, ніж попередні. Сьогодні лукавий знову нашіптує нам, що універсальну Господню заповідь "Люби ближнього свого" треба розуміти як "люби свого однодумця" і "ненавидь свого суперника". Хто пристає на цю логіку, той, прагнучи любові, непомітно для себе розкриває серце й ворожнечі, чи започатковує новий цикл страждань і гріха. Вчасно помітити цю небезпеку й не допустити переродження добрих намірів у згубні наслідки є завданням кожного християнина.

У добу глобалізації Україна відкриває себе для спілкування з усіма народами, проте її спроможність стати повноправним членом світової спільноти буде перевірятися на тому, яким чином вона залагоджуватиме неуникненні розбіжності інтересів зі своїми сусідами. Зосередження уваги н національних кривдах, як старих і задавнених, так і свіжих, а тому надзвичайно болючих, – робить нас невільниками цих кривд. Як засвідчують кризові ситуації в "гарячих" точках планети, вирватися з полону взаємних звинувачень у цьому випадку стає надзвичайно важко. Натомість усі ми покликані Господом остерігатися широких, а тому привабливих воріт ворожнечі, куди заманюють нас гнівливі емоції і шукати вузькі ворота любові, в яких тільки й можна знайти правду життя (пор. Мт. 7, 14).

Справедливість цих слів якнайкраще довело спільне чування зі Святішим Отцем в молитві й задумі, річницю якого ми тепер відзначаємо. Ця щира й натхнення молитва до Господа, якою християни України здивували цілий християнський світ, очистила наші душі й ошляхетнила наші помисли. Ми наочно переконалися у тому, якою духовною силою сповнюється народ, коли Господнє слово стає канвою його думки і дії. Те духовне піднесення, яке пережив Український народ у спільній молитві зі Святішим Отцем задало нам духовну висоту, з якої ми повинні тепер осмислювати кожну проблему нашого національно буття й відповідати на кожен виклик, що його посилає нам доля.

Сьогодні Господові вгодно поставити нас перед іспитом, який мав би засвідчити, що здобутий духовний скарб учасники цієї зустрічі не закопали. Таким іспитом стає для нас цими днями ситуація довкола військових поховань на Личаківському цвинтарі, пристрасті довкола якої вже встигли отруїти чимало людських душ. Тому цим листом я хотів би промовити до серця кожного українця, зокрема кожного прочанина, який рік тому в дощові, але такі щедрі на благодать дні зі страхом Божим і вірою приступив до Святого причастя, яке об'єднало нас усіх. Дорогі у Христі! Любов до свого народу і готовність вмерти за його ідеали – це чеснота, яку плекає кожна нація і благословляє кожна Церква. У цьому сенсі військові меморіали Личакова це святині українського і польського народів, які зобов'зують кожного з наших сучасників до гідної пошани. У той же час ці меморіали є пам'ятниками не лише народної слави, а й нашої людської недосконалості. Пізнати тайну Божественного Одкровення, яке розкривається для нас через історію, кожному народові й кожному поколінню було нелегко. Через те в нашій національній культурі релігійній традиції, історії та звичаях відображені водночас і святість народу, якою його дух озивається на заклик Творця, і його немочі та гріхи, якими той дух затемнений. Святість героїв викликає у кожного народу законну гордість, тоді як немочі наші потребують перед усім молитви. І в цьому висновку – ключ до розуміння нашого християнського обов'язку сьогодні.

Суперечки довкола способу вшанування військових поховань нагромадили стільки історичних, політичних і психологічних аргументів, що побачити за ними момент істини стає щораз важче. В результаті над тлінними останками Личакова згустилися хмари наших взаємних підозр та образ, які поволі отруюють наш душі. Кожен християнин знає, що цю атмосферу не вдасться розрядити новими, ще вигадливішими аргументами. Єдиним ліком тут може бути спільна молитва. Її потребують полеглі вояки, душі яких сьогодні вже примирено спочивають на лоні Авраама. Але ще більше її потребуємо ми самі.

Я закликаю усіх вірних Української Греко-Католицької Церкви схилити свої голови над українськими і польськими могилами Личакова у щирій християнській молитві. Хай перед ведуть наші монаші чини, які в тиші монастирських келій не раз переконувалися в очищувальній дії молитви. Хай кожна парафія пришле до могил групу своїх прочан, що вміють любити і прощати. Справа державних мужів визначати , коли саме меморіали Личакова мають бути урочисто відкритими. Натомість справа християн зробити все можливе, щоб до цього моменту наші серця відкрилися на дію Святого Духа і сповнилися миром і любов'ю.

Благословення Господнє на Вас!