CYMnet Logo CYMnet Banner
News/Home
About CYM
Archives
Help
Other CYM Sites
For Sumivtsi Only
УкрЛінки >>          | Новини | Про СУМ в Україні | КВР | Архів |  

Мінмолоді фінансує загибель „Титаніка”


Мінмолоді фінансує загибель „Титаніка”     Ми вирішили продовжити тему розподілу фінансування між громадськими організаціями Міністерством молоді, сім'ї і спорту України і звернулися по консультацію до одного з експертів – представника Українського клубу, Івана Рибалки. Нижче його коментар.

     Це типова корупція по-київськи і нічого більше. Я бачу у цій проблемі щонайменше чотири аспекти: світоглядний, геополітичний, державницький і власне політичний, тобто корупційний. Але при цьому я маю на увазі, що цей конфлікт є симптомом одразу чотирьох суспільних проблем, або вад, і нічого більше: я не прагну ствердити, що вирішується вона на світоглядному рівні, чи на державницькому. Вирішується ця проблема лише засобами, типовими для вирішення банальних корупційних скандалів, а отже нині не може бути вирішена взагалі.

     Переходимо до симптоматики.

     Світоглядний рівень.

     Патріотизм це лише форма поведінки людини, наразі лояльної до головних атрибутів нації, а отже і до такого атрибуту нації, як держава. Корекція ж поведінки людини не потребує виховних заходів – цілком достатньо дресури, муштри або елементарного інструктажу. Такої корекції потребують лише декласовані, цілком неосвічені, або мігранти, тобто мізерний процент населення.

     Засобами ж виховання досягається корекція відчуттів і почуттів людини. Наприклад, метою етичного виховання є надати особистості навички відчувати добро і зло, бо без таких відчуттів неможливо самостійно орієнтуватися у цій сфері.

     Справді проукраїнські організації наперед програли конкуренцію за ці кошти, бо визнали доцільним (легітимізували) масштабне фінансування „патріотичного виховання”, яке насправді масштабних витрат не потребує взагалі і повинно бути сферою компетенції лише двох органів державної влади: з питань міграції і МВС. Хоч при цьому проукраїнські організації, звісно, мали на увазі націоналістичний вишкіл молоді, тобто те, що справді є органічною потребою нації, суспільства і держави, принаймні з метою її захисту.

     Причина цього тимчасового „програшу” проукраїнських організацій у світоглядному „малоросійстві” українських законодавців, які по-марксистському витлумачили термін „патріотичне виховання”. В колишньому СРСР не було „радянської нації” -- „єдінава савєцкава народа”, тому держава посилено фінансувала саме патріотичне виховання, а не націоналістичне. Саме з цієї причини у офіційних документах колишнього СРСР термін „патріотичне виховання” використовувався як синонім до терміну „комуністичне виховання” і навіть як синонім терміну „інтернаціональне виховання”.

     Тому насправді йдеться про витрату бюджетних коштів не за призначенням або й з прямо протилежною метою, бо ні про яке виховання взагалі не йдеться, про що цілком достатньо свідчить і перелік справжніх грантоотримувачів і навіть поверховий аналіз їхніх задекларованих статутних завдань.

     Геополітичний рівень.

     Економіка України досі залишається міцно прив'язаною до свого донора – постачальника дешевих енергоресурсів. Розвиваються і є конкурентноспроможними насамперед ті галузі, де масштабно використовується газ російського походження. Звичка „видобувати прибуток з російського газу” призводить до відтворення паразитарних моделей поведінки у суспільстві. Ця вада відтворена і у структурі попиту і пропозиції на ринку праці: величезна кількість людей зайнята у виробництві мало потрібного і цілком непотрібного продукту: наприклад, російськомовної преси в Україні. Ця ж диспропорція відтворена і у структурі бюджетних витрат, зокрема і в зазначений вище спосіб.

     Державницький рівень.

     Паразитарна економіка неймовірно ресурсно витратна, тому можна цілком сміливо прогнозувати, що яким би великим не був „приріст ВВП” його однаково ніколи не буде достатньо для задоволення численних неприродних потреб, зокрема і на згадане „патріотичне виховання”. Неприродні потреби через те і є неприродними, що задовольнити їх в природний спосіб неможливо.

     Навпаки, у подальшому слід очікувати зростання витрат на „наукове і методичне обґрунтування патріотичного виховання” і т.д. Ці витрати породжують лише нові витрати. Роль Мінестерства молоді у державному будівництві, виявлена в такий спосіб, звісно яка – м'яко кажучи негативна. А точніше, краще б цього міністерства взагалі не було, -- було б принаймні менше шкоди.

     Ностальгуючі за колишнім СРСР нині нарікають на колишній держапарат, котрий не вберіг державу, але толерують такому самому держапаратові „комсомольського розливу” в Україні.

     Віталій Радченко, віце-прем'єр з питань силових органів при його призначенні заявив, що в Україні зараз складна ситуація, -- мовляв, можливі масові заворушення. Ясна річ, щоб тих заворушень не було, уряд виділив кошти. Радченко певно не був би проти, щоб значна частина цих коштів дісталася синові його колишнього колеги Віталія Луценка – Юрію Луценкові. Залишається лише здогадуватися: відправлені ці кошти „за призначенням”: чи вони справжньому адресатові не дісталися? І чи були обіцянки „коменданте Луценка” влаштувати марш на Київ засобом „підігрівання” урядовців, аби вони були щедрішими на „патріотичне” виховання, чи він чинив цілком самостійно, але цілком випадково „так доречно”?

     Політичний рівень .

     Подібна (до нинішньої ситуація) спостерігалася у колишньому СРСР у 1988-1990 роках. Віталій Радченко був тоді заввідділом УКГБ у Рівненській області, покійний Віталій Луценко секретарем рівненського міськкому партії, а його син Юрій - інженерував на на одному з рівненських заводів. Тоді так само на мітинги, організовані згори, приходила одна і так сама публіка, яка поводилася на тих мітингах практично однаково.

     Звісно тоді була інтрига: „партійні” конкурували з „безпартійними” – Горбачов з партійними консерваторами. Проте жодна з конкуруючих політичних структур окремої політичної маси своїх прихильників під собою не мала. „Партійні” тоді смітили грошима на цілком безпорадне так зване інтернаціональне виховання молоді -- цілком як зараз Міністерство молоді.

     Закінчилося все те відомо як: утворилися політичні маси, а відтак і політичні сили, але за цілком іншими критеріями – національними. Політична сила визначається за формулою: політична маса плюс мета, зрозуміла і учасникам політичної маси і політикам від цієї маси.

     Ресурсом для майбутніх нових політичних сил слугували тодішні дезертири з тодішньої політичної маси – неохочі до комуністичних „заморочок”. Прогресивні” політично активні громадяни тодішнього СРСР, на відміну від їх „несвідомих і аполітичних” співгромадян, певно і досі б займалися б пошуком „людського обличчя” в комуністичної партії.

     Будь-які навіть дуже яскраві особистості, приміром Єльцин чи Кравчук, маючи „традиційну” мету, політичних сил так і не утворили, а політичні сили „під Єльцина” чи „під Кравчука” утворилася фактично всупереч їхній волі і також за національною ознакою.

     Схоже, колишня комсомольсько партійна когорта так нічому і не навчилася.

     Маємо подібну ситуацію: аудиторію на „протилежних” мітингах квітня 2007-го складали особистості, які за поведінкою кардинально не відрізнялися. Колишні конфліктуючі політичні маси, що їх учасники мали неподібну поведінку до 2005-го року, нині цілком взаємно уподібнилися: хтось когось асимілював. Маємо і процес дезертирства від цієї політики – втечу і утворення нової політичної маси, яка складається з особистостей, що демонструють цілком іншу поведінку, ніж учасники політичної маси, яка живить обидва „протилежні” квітневі мітинги у Києві.

     Висновок, маємо подібну (подібну до долі комсомольсько-партійної еліти кінця 80-их) перспективу для учасників політичних структур, які нині спираються на сучасну політично активну масу, що тане на очах. Але попри практичний досвід кінця 80-х початку 90-х, та сама комсомольсько-партійна еліта (той самий Радченко і підшефне йому Міністерство молоді) поводиться так само: смітить грошима на так зване патріотичне виховання, яке нічим, як ми вже переконалися не відрізняється від колишнього „інтернаціонального” і по-суті є „протинаціоналістичним” і навіть „протиукраїнським”, хоча наприкінці 80-х вона (ця еліта, тобто саме ці представники еліти) ніби-то були толерантнішими за інших до учасників національно-визвольних рухів.

     Отже робимо наступний цілком логічний крок: приходимо до висновку, що, який би досвід не мала ця еліта, інакше (раціональніше) поводитися вона неспроможна. Цей висновок для проукраїнських організацій елементарно корисний хоча б тому, що дозволяє зробити чіткий прогноз перебігу подальших подій: невідомо що відбудеться протягом найближчих років, але точно, що нинішня еліта завтра буде вчорашньою, а влада знову дістанеться дезертирам від політики коаліції. Тільки при цьому не слід обманюватися, бо йдеться про всю коаліцію в усіх її варіантах, а не лише про так звану антикризову, чи то пак – „біло-синю”.

     Що саме є причиною такої виразної прогнозованості у поведінці комсомольско-партійної еліти, що саме примушує їх вперто наступати на ті самі „граблі”, наразі – тема окремого дослідження. Висловлю лише гіпотезу, що насправді вони бачать з усіх факторів лише соціально-економічні – „класові”, і таке своєрідне бачення світу примушує їх триматися будь-що „газової труби”, а отже – Росії.

     Питання про лідера, гадаю, буде вирішено також подібним чином. Луценко молодший не стане успішною „домашньою заготовкою” нинішньої еліти. Гадаю, він сам зречеться і підігрівань з боку Радченка і самого Радченка, якщо ще не зрікся. Можливо, навіть повторить політичний шлях колись популярного генерала Мартиросяна і пройде в парламент, сформований політичною силою що структурує нинішніх дезертирів. Проте, оскільки Юрій Луценко виразно дистанціюється від нинішніх націоналістів, у центрі подій він у будь-якому разі не буде.

     У центрі уваги аналітиків нині сучасний „український Єльцин”, котрому дістанеться політична сила, сформована за національним принципом (попри демократичні гасла самого політика). Адже комусь симпатії нинішніх дезертирів таки дістануться!

     Щось утримує мене прогнозувати різкий злет несподіваної популярності Щокіна чи Тягнибока, хоч вони є яскравими особистостями. Можливо те, що їхня сучасна поведінка цілком неспівзвучна із сучасним дезертирським рухом від політики.

     У будь-якому разі проукраїнським націоналістичним організаціям, гадаю, варто скористатися реально існуючим конфліктом і остаточно протиставити себе всьому нинішньому політичному „Титанікові”, а не лише „інтернаціонал-патріотичним” організаціям. Тобто – слід рішуче демобілізуватися з цього політичного середовища -- цілком відмовитися від конкуренції за гранти від Міністерство молоді. Таке дезертирство цілком співзвучне загальнішій політичній тенденції. За „грошима” жалкувати не слід: незабаром вибори і відповідний націоналістичний вишкіл гарантований реальними потребами учасників майбутніх перегонів.

     „Титанік” робить все, щоб знайти свого айсберга і піти на дно. Важливо пам'ятати принаймні те, що Міністерство молоді, сім'ї та спорту нині фінансує або „Титанік”, або його айсберг і кожним таким грантом в такий спосіб пришвидшує кінець сучасної (глибоко вчорашньої) української політики. Цей процес, зрештою, є позитивним.

     Титанік уникнути своєї долі, як ми переконалися, не може у будь-якому разі. Якщо таким айсбергом не будуть симпатики Тимошенко+Луценко чи нинішнього президента Віктора Ющенка, то вони самі на „Титаніку” утворять якийсь комітет рішучо налаштованих політиків, подібний до ГКЧП. Можливий і інший варіант: айсбергом будуть „синьо-білі” або „рожеві”, а „Титаніком” – іх опоненти.

     Важливо не зробити помилку і не перебігти на айсберг, бо вже зрозуміло принаймні те, що і айсберг і „Титанік” будуть з одного конструктивного „матеріалу” – особистостей, які сподіваються на диво від „комсомольської” політики і панічно бояться бурхливого моря сучасного дезертирського руху – по суті глибоко національного і навіть націоналістичного.

     Можливо, це буде також кінець сучасної української демократії, проте і це також буде вирішено не тими, хто на „Титаніку”, і не тими, хто спричиниться до його загибелі.

Іван Рибалко, "Український клуб"

Новини | Про СУМ | Архів | Довідник | СУМівські Cайти |
Електронна Пошта | Сторінка Виховників | Крилаті |
Легальне | Приватна інформація | Пишіть нам

Р’cС– сторінки © 1999-2019 Спілка Української Молоді
Всі права застережено