Ukrainian Youth Association (CYM) --

«Коли я їду на табір, то знаю, що його успішність визначають три речі (в порядку важливості): 1) люди (якість і учасників, і команди з інструкторами) – це найважливіший чинник; 2) програма – рідко, але буває, що навіть коли з людьми не поталанить, то можна щось взяти з програми; 3) місцевість – вона просто «домальовує» попередні чинники».
Про зимовий табір для дружинників Спілки Української Молоді в Україні «Per Aspera Ad Astra» намагатимусь писати саме в такій послідовності, щоб хоч якось упорядкувати спогади та емоції, пов’язані з одним гарним тижнем перебування в сумівському товаристві в селі Заздрість, на батьківщині Патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого, щоб склалася з того єдина картина, достатньо чітка, а не розкидана по таборових світлинах, написаних на кольорових обрізках паперу листах, чи календариках та листівках, придбаних у мандрівках, барвистих стрічках, які хтось повіз із собою додому, та аркушах паперу, розкиданих чи причіплених прищіпками, наче білизна, яка сохне, до мотузки по діагоналі бібліотеки, де ми завше збиралися на гутірки і де посередині лежала велика чорно-ряба корова, так-так, корова, ну, звісно, її хутро, але ми називали його коровою, і на ньому було непогано сидіти і слухати, якщо набридали дивани та ставали твердими бильця крісел, ще добре було на ній сідати у тісне коло роєм або тимчасовою групою, щоб швидко розв’язати якесь завдання, от хоча б вирішити, що робити під час катастрофи на Місяці або придумати, як сконструювати з паперу і повітряних кульок апарат, в якому яйце, скинуте з другого поверху, не розбилося б, хоча суть і не в апараті, а в згуртуванні та пошуку виходу з ситуації, але цікаво, або просто посидіти усім разом, коли Сашко і Маргарита грають на гітарах.

     Про людей, які були на таборі, писати найскладніше. Уже хоча б тому, що до кінця таборування усі дуже подружилися, а писати про друзів дуже важко.
     О, яку ми мали команду! Вони розуміли один одного з пів слова і ні з ким не сварилися, та й зрештою і не було для чого сваритися, бо, як сказала потім бунчужна подруга Ірка, «нікому не доводилось нічого повторювати більше, як двічі», та й всі пам’ятали свої обов’язки і майже ніколи не запізнювалися. А комендант на рівні з іншими ходив на гутірки, співав на Вашому Радіо та грав у волейбол на змаганнях у місцевій школі :-). Ходять чутки, що господарчому Сашкові молоко та деякі інші продукти бабці у селі давали безкоштовно, за так, лиш почувши про наше таборування. А подруга Віра, яка щодня нам розповідала щось мудре, була також і в курсі останніх таборових новин та пліток, тому прийняти її не за свою було неможливо, особливо якщо ти з нею ще й у їдальні сидиш поруч або напроти і знаєш, хто є її таємним другом, який кожного сніданку приносив їй так, щоб вона не здогадалася, горнятко кави та чоколядну цукерку, і кожного разу вона була приємно здивована, як і кожен з нас, коли отримував якісь приємні несподіванки (листи, цукерки, олівці, ще одну порцію смачної страви за сніданком, кольорові серветки, побажання доброї ночі або навіть пару вовняних шкарпеток) від наших таємних друзів, яких ми розконспірували лише в останній вечір. А отець! О, з нами був таки-ий отець – молодий монах, який знав кілька мов, умів протягом гутірки розвинути кілька тем, щоб ми ще й второпали суть, іноді ходив на голові чи то пак на руках та теж іноді розповідав анекдоти про семінаристів за обідом J! Бачите, як і команда, так і інструктори були дуже гаразд.
     Знаєте, під час мандрівки Бережани-Рогатин-Свірж, коли ми надвечір приїхали до замку у Свіржі, було дуже холодно, бунчужна Ірка розповіла нам про один гарний метод. Я його зараз переповім вам, але – цсс, таємниця. Отож, вам дуже холодно і ви уже добрих кілька хвилин потираєте долоні чи підстрибуєте, але нічого не допомагає – і далі руки вас не слухаються, ноги заніміли від холоду і не хочуть стрибати, а хустка на шиї перестала давати хоч трохи тепла. Тоді настає саме той час, коли ви маєте діяти іншими методами. Спершу ви зажмурюєте очі, різко і сильно, аж до миттєвого червоного спалаху. Потім беретеся за руки і, вигукуючи «я – розпечений диск сонця», біжите. Біжите куди завгодно – на місток перед брамою замку, де Клапаль проводить екскурсію для спраглих знань історії сумівців, навколо стін, щоб разом поглянути на блакитні плеса ставків унизу, чи до напівзруйнованої вежі між могутніми кронами дерев парку, біжите і вигукуєте, на вас озираються, вам посміхаються – і стає тепліше, і не знаєте, чи то від того, що таки уявили себе розпеченим диском сонця, якому гаряче в ореолі протуберанців, чи то від того, що побігали, а чи тому, що вам усі так щиро посміхаються.

     Варто тепер поговорити про рої. Nihil est doctrina sine lingua Latina, - тому окрім того, що щодня ми мали гасло по латині, яка нам приносила зернятка мудрості, назви роїв теж були на мові науки та культури Античності і Середньовіччя. Помірковані хлопці із Suum Cuique дипломатично вставляли «кожному своє» - і суперечка припинялась, і всі розходились щасливі та задоволені, що вийшло по їхньому. Рій Vivere est militare на кожному кроці виправдовував свою назву, вирізняючись радикальністю та бажанням боротися, особливо що стосувалося питань ідеології. Дівчата із Quo Vadis (для тих, хто не знає - «куди гребеш»J - це не я сказала, це Христя!) були цілеспрямовані та повні ідей. Дівчата із Dogore Drygum теж цілком відповідали своїй назві, хоча жодна до кінця табору так і не показала клас ходінням на голові, лишень багато говорили про те, що скоро весна (так вони перекладали назву свого рою з латини, але у мене підозра, що усі п’ятеро глосарії залишили вдома).
     Щодо географії, то запам’ятовування усіх представлених осередків було гарною нагодою потренувати свою пам’ять на знання політичної карти України, бо хоч нас і було трохи більше двох десятків, проте міст із собою привезли чимало – і Київ, золотоверху столицю, і Дніпропетровськ – він же Січеслав, де гордо гриміла козацька слава, з Кривим Рогом, і сонячний Херсон (кавунів цього разу не було, не сезон J), і Миколаїв, і трохи Донбасу – Тельманове, і Хмельницький, і Шумськ (уже традиційно разом з Острогом), і Фитьків, і Станіславів із маракасами, тамбурином та дримбою, і Львівщину, і Файне Місто Тернопіль. І хоч ми усі були з різних міст і місць, звикли бачити чи то гори, чи то рівнини, чи чепурненькі будівлі і садок вишневий коло хати, чи потоки машин і величезні конструкції мостів, чи труби заводів, та нас багато чого об’єднувало. Насамперед те, що ми називаємо спільною Батьківщиною. І СУМ. І цей табір. І об’єднувала, о-о-о, дуже об’єднувала спільна програма. Про це далі.
     З чого розпочинаються ранки? В когось з гарячої кави (цукру дуже мало, отак, одну ложечку, дуже добре, і, якщо не важко, будь ласка, подайте горнятко в ліжко), в декого з прослуховування останніх новин чи ранкової гімнастики, буває, що ранок розпочинається з єдиної думки – про те, що ти не встигаєш, і ця думка – єдина слушна і правдива, яка може з’явитися сьогодні. У нас ранок розпочинався з руханки. Надворі було хмарно і сиро, пес Рябко дивився на нас з підозрою, а ми натхненно розмахували руками, намагаючись добре зробити хоч звичайний комплекс вправ з фізкультури, а потім, вигукуючи якусь файну кричалку і спотикаючись на вологій бруківці, бігли кілька разів до воріт і назад. Мабуть, на то гарно було б подивитись збоку, скажімо, з вікна бібліотеки, де частина таборовиків, прихильників танцювальної аеробіки, намагалася перевершити у зграбності Сінді Кроуфорд J. Хоч посміялися вдосталь, мабуть.

     Про наші ранкові та вечірні збірки з молитвами та гімнами подруга Віра сказала, що ми завжди були дуже щирі – і тоді, коли виконували накази команди, і коли співали. Все було по-справжньому. І мабуть, трохи зворушливо.
     Їдальня була не просто місцем, де ми могли поїсти, а потім, проспівавши «дякуємо паням з кухні за сніданок, підвечірок, за вечерю і обід…», йти, їдальня була місцем посмішок, балачок про інсценізацію весілля, яке так і не відбулося, дискусій та веселих історій з обов’язковим передаванням солодощів та зайвих і завеликих порцій.
     Гутірки завжди були цікавими і часто з якимись несподіваними висновками. Не буду зупинятись на деталізації, бо переслідую іншу мету – не розповісти детально про все, що відбувалося, а сформувати ясну загальну картину нашого таборуванням з тим, щоб передати дух табору і впорядкувати спогади. Бог-Україна-організація-особистість – це не весь перелік тем, про що говорилося, та й то, зрештою, широке поле для діяльності і польоту думки, для осмислення і переосмислення, хтось відкрив для себе нове, а хтось по-іншому глянув на вже відоме.
     Програма в другій половині дня мала багато руху. Була галаслива забава в козаків-татар на подвір’ї музею-садиби Йосипа Сліпого з небувалим досі рахунком 5:0, праця по дружинах та інше. Завдяки операція «Таємнича Заздрість» ми дізналися про село все, ну, чи майже все. Скажете, таке неможливо? Ми ходили, дивилися, розпитували, забруднили черевики, були навіть в кабінеті сільського голови. Тепер маємо усі відомості про Заздрість в усіх історичних перипетіях, знаємо, де розміщуються усі культурні пам’ятки села, знаємо, як голосували люди на виборах, хто виїхав закордон, хто має трактор, комбайн чи авто… Місцеві бабці охочі до розмов, отож, нам навіть не потрібно було щось вигадувати.
     Ще однією таки вартісною акцією було проведення змагань з волейболу у місцевій школі зі старшокласниками, забави з молодшими школярами та української вечірки. Думаю, нас не дуже сприйняли, особливо старшокласники. Вони до такого не звикли – і до сумівських ігор, і до української музики на дискотеці. Але менші веселі і добрі. Коли ми після уроків з ними бавились, то добряче виклались. Попробуйте втримати увагу пів сотні дітей! Але вкінці, коли ми вже сіли в коло і говорили про свої враження, школярі балакали про те, що їм з нами бавитись дуже сподобалось, і запитували, коли ми до них прийдемо ще. Такі гарні діти. Іще знають «Спільноту» - вони нам дуже допомогли з рухами і словами. А наша команда з волейболу навіть кілька разів виграла, незважаючи на те, що до цього ніхто з нас разом ще не грали, але то все завдяки старанням капітана команди Христі Безухової та того, що всі розуміли одне одного з пів слова і пів погляду. Дивний той день був, якийсь надто розхристаний і неврівноважений, але отакі акції – з виходом в село – дають багато досвіду, ще більше згуртовують таборову спільноту, роблять відкритою її для суспільства, кидають тебе у певному сенсі в екстремальні умови, коли те, про що стільки балакається, має бути втіленим hic et nunk – тут і зараз.
     Мандрівка до Струсова – пішки спершу під сонцем, потім під дощем – була наповнена спілкуванням по дорозі, теплотою поглядів та спогляданням довколишнього – старих цвинтарів, храмів, австрійського палацу із замшілими стінами та колонами із ліпниною, закинутої синагоги, біля якої нам весело бавилось у слона із вдалими і невдалими стрибками, у школі-інтернаті ми надибали емблему та прапор СУМу, який виявився місцевою Спілкою Учнівської Молоді,. І хоча ми весь час були на ногах, а повертались під дощем, важко не було, було якось навіть затишно – можна багато слухати, балакати, братися за руки.
     Мандрівка до Бережан, Рогатина і Свіжа автобусом ФК «Нива» мала у дорозі співи, балачки та враження, яких було вдосталь, бо попробуй не закохайся у Бережани, де так багато бруківки, червоних черепичних дахів, де в центрі височіє ратуша, а ще там є великий термометр, який не працює, і ніяк не можу збагнути, для чого він такий, на пів стіни, ще гарні храми та кольорові марки, попробуй не замилуйся Рогатином, де народилася Роксоляна, де стоїть дерев’яна церковця із найстарішим в Україні іконостасом, котрий малювали два художники, нам з Іркою сподобалось розпізнавати різницю між їхнім малюванням, а ще там на стінах висять старовинні ікони, репродукції яких у мене були на листівках тоді, коли я ще не знала, що відвідаю Рогатин, така дивна випадковість. Свірж – це ще трохи середньовічно, може, тому, що ми туди приїхали надвечір, і тому, що багато мурів та стін, і що так там є, трохи середньовічно і, безумовно, велично.
     Вечірня програма – зовсім окрема історія, бо це і фільми про Йосипа Сліпого, про чернецтво, це і інтелектуальні ігри, це дуже галаслива вулиця, це представлення роїв на третій день таборування, той кульмінаційний момент, власне, який послужив точкою відліку найтеплішої атмосфери дружби та підтримки, представлення з «елементами вертепу та в супроводі музичних інструментів», як казав Свят, для ефекту – трохи трагізму, свічок та перекинутих стільців, багато сміху і врешті вихід команди з коровою :-) А потім – вечірні передачі Вашого Радіо з настирливими дзвінками слухачів, Сашко з гітарою, дзвінкі маракаси, танці під гітару, уже традиційна і безкінечна гра «якби» та казка на ніч.

     Щовечора писар сумлінно роздавала листи нашої таборової пошти, це перетворилося на своєрідний ритуал, якого всі очікували із затаєним хвилюванням, крадькома дивилися, як реагують на їхні теплі слова на папері, і завжди було багато кольорових листівок.
Традиційна свічечка та іскра щовечора. Про це не треба говорити, скажете на свічечці, як і про день, що проминув, про всі гаразди і негаразди скажете.
     Місце. Музей-садиба Патріарха Йосипа Сліпого. З криницею-журавлем на подвір’ї, старенькою хатою, клунею під солом’яною стріхою, калиною та збудованим за допомогою товариства Святої Софії будинком, в якому ми жили, сиділи у бібліотеці, молились на вервиці у каплиці, ходили дерев’яними східцями, іноді на них сиділи, а ще вікна, які легко відкриваються і через які світ видається дуже широким..
     Отакий ми мали табір. А потім всі прощалися, обмінювалися адресами та номерами телефонів, носили хворим чай, їхали до Файного Міста, розмахували хустинками та бігли за потягами.
     Гарно було. Справді, якось дуже гаразд.
     Отаке.
     Гартуйсь!

     Щиро, Іванка Голуб’юк                                                                    22.02.07 р.Б.