До великої просторої зали, повної студентів, що сидять за партами, заходить маленький дідусь із лагідною посмішкою на обличчі. Молода приємна дівчина оголошує: "Останній командир УПА Василь Кук!". Всі встають, зривається шквал оплесків. За дві-три хвилини зала втихає. Старенький чоловік у сніжно білій сорочці зворушено вклоняється та стоячи починає свою розповідь про боротьбу УПА.
Київський осередок СУМу не оминув своєю увагою цей вечір, тому у залі сидить багато СУМівців, їх увага прикута до командира. Присутньо багато журналістів, всі уважно вслухаються у слова шановного гостя. Пан Василь спрямовує свою доповідь на важливість молодіжного патріотичного руху. "Ви - майбутнє", - цими словами завершується перша частина зустрічі. Слово надається залу.
Аудиторія виявилась напрочуд активною, не зважаючи на те, що за вікном рясно йшов дощ. Вечір не лишився без уваги журналістів, майже щохвилинно спалахували фотоапарати, проходи були щільно заставлені камерами.
Пан Василь у своїй розмові був щирим та тактичним. На запитання про політичні симпатії відповів просто: "Я тут не для того, аби агітувати вас за когось. Ви дорослі і маєте свій розум".
В цілому нічого сенсаційного сказано не було, як того не хотіла почути люб’язна російська преса, що докучала панові Василеві на виході з зали.
Лише наприкінці зустрічі провідник із сумом зазначив:
"Прикро, що на 14 річницю святкування державної Незалежності Президент жодним словом не згадав про тих людей, які ту незалежність виборювали. Мабуть то ще не той президент".
Зустріч для мене пройшла якось просто і водночас напрочуд дивно: стільки спілкування, але особа українського провідника так до кінця і не стала для мене цілком розкритою. Щось в ньому є загадкового, нероз-гаданого. Зрештою, він - партизан.
стаття друга Тараса Дем’яненка
