Репається серце, коли бачиш байдуже ставлення людей до тих подій, що зараз відбувається в нашій державі, коли народ безперешкодно віддає своє право голосу державним мужам, кажучи: „Не будьте дурними, на горі вже все вирішено. І без нас розберуться.”. Я співчуваю цим людям. Адже вони переживають за свою країну так само як я, а можливо й більше за мене Народ звик до того, аби рішення приймалися зверху, залишаючи собі лише право схвально кивати головами. Отримавши нарешті право вибору, громадянин не знає як ним розпорядитися. Тому простий люд і ховається за маскою байдужості.

    Що б ми сказали у своє виправдання людям, котрі поклали свої життя на вівтар української ідеї, борючись за Соборну Україну? Чи змогли б українські патріоти, які кров’ю здобували право називатися українцями, пробачити нам нашу зухвалість, байдужість та слабкість? Чи думав Степан Бандера, сидячи в німецькому концтаборі „Заксенгаузен”, що вже за п’ятдесят років народ у боротьбі за право на власну державу, свідомо опустить руки, жаліючись на брехливу владу та безперспективність майбутнього, скаржачись усім і кожному, що вже нічого не можливо змінити? Чи думав, він що його жертва буде змарнованою? Ні, він ніколи б не повірив цьому, і я не повірю, бо ті ідеї, котрі омиті кров’ю, не можливо поховати в багнюці цинізму та байдужості. Сьогодні нам не треба брати зброю в руки, як це робили воїни ОУН-УПА, аби відстояти право на власну державність, на право жити у власній заможній країні. Коли як не зараз ми маємо можливість здобути ту історичну перемогу, до якої найкращі українські сини десятиліттями йшли кривавими стежками, не жаліючи й власного життя за для того, аби ми сьогодні могли без страху та з гордістю проголосити: „Я - українець!”

    Шукаючи відповідь на вищезгадані питання, я беру в руки ручку, мою зброю, та йду на вибори, аби поставити хрестик там, де мене не мучитиме совість за змарноване минуле та втрачене майбутнє.