Дніпровським лабіринтом
Із самого ранку погоду “підозрілою” - здавалося, ніби ось-ось “розверзнуться хлані небесні” та почнеться злива. Проте, немов якась невидима сила берегла у цей день.
Після зустрічі сумівців з інших міст, ми відправилися до місця старту – силікатного заводу, що біля р. Кошової. Мандрівка почалася із короткого інструктажу з правил поведінк на воді, після чого, завантаживши наплічники в байдарки, вирушили до Голої Пристані.

Швидкими темпами, роблячи короткі зупинки для того, аби перепочити й роздивитися краєвиди, ми насолоджувалися мандрівкою. Оминувши Нафтогавань та Гідропарк, вийшли до Дніпра і, потрапивши в течію, поступово наближалися до місця призначення.
Як і планувалося, перед висадкою в Голій Пристані ми зупинилися на обід на острові Білогрудовому. За однією з легенд, назва цього острова походить від імені козака Г. Білогруда.
Пообідавши та отримавши задоволення від прогулянки островом, ми продовжили свій маршрут до Голої Пристані, де нас чекала зустріч із пані Марією – медсестрою УПА, учасницею бою під Гурбами.

Марія “Уляна” Денисюк - медсестра Української Повстанської Армії. Народилась на Тернопільщині. Батько росіянин та мати українка з дитинства плекали в дівчинці почуття патріотизму та відповідальності за долю Батьківщини. За належність до українського підпілля дівчина чотири рази опинялась у катівнях: один раз у нацистській (за переховування української молоді від вивезення до Німеччини) та тричі у комуністичних (за причетність до ОУН та УПА).
Дівчина дивом врятувалась від нацистів - на в'язницю в котрій сиділа молода медсестра здійснила напад сотня УПА під командуванням Крука, та невдовзі рідні краї довелось залишити рятуючись від помсти німецьких окупантів. Чоловік Уляни також належав до підпільників та мав псевдо Андрій. Однак, потрапивши до рук НКВД Андрій опиняється у штрафбаті в якості гарматного м'яса, скоро стає калікою.
Після війни Андрій разом з дружиною Уляною в пошуках кращої долі відправляється на Херсонщину. Але й тут радянська влада не дає молодятам спокою. Андрія знаходить лихо на новій роботі - на маслозаводі, де він працює, до чану з маслом КГБ підкидає дохлу кішку. Молодого хлопця, що втратив на війні ногу звинувачують у намаганні отруїти радянських громадян. Проте, за відсутності доказів кагебісти не змогли оббрехати й запроторити Андрія до концентраційного табору. Все життя пані Марію та її сім'ю переслідує КГБ: постійні обшуки, допити, залякування... Але незважаючи на всі труднощі, жінка залишається незламною і свято вірить у щасливе майбутнє своєї Батьківщини.

Слухаючи спогади пані Марії, багато хто з нас знайшов відповіді на власні питання щодо історії Визвольних змагань Українського народу, адже жоден історик, а тим паче політик, не скаже того, що може сказати учасник тих славних та буремних подій. Виникає думка: “Чи не випадково люди, яким довелося пережити ті страшні роки: війни, таборів, переслідувань, досі живі та несуть у собі Віру та Правду історії нашого народу?” Ні, не випадково, бо за усі поневіряння Господь подарував їм довгі роки життя. І тепер, старенькі, але бадьорі, вони доносять правду до молодого покоління українців. Приймати її чи ні – вирішувати кожному з нас. Але головне пам’ятати: “Хто забуває власної історії – ризикує її повторити”.

Отримавши незабутні враження від спілкування з пані Марією, ми вирушили до Олешок, де повинні були залишитися на ночівлю.

Олешківська пустеля
На другий день мандрівки на нас чекало чергове випробування – на цей раз спекою та піском…. Але перед тим, як зробити вимарш пустелею, ми відвідали Меморіал “Борцям за Волю України”, що розташований на території раденського лісництва. Відновивши дерев’яного хреста й упорядкувавши територію, ми рушили до пустелі.

Шлях до пустелі зайняв близько півтори години. Змучені спекою – другий день мандрівки напрочуд відрізнявся від попереднього, ми нарешті дісталися межі Олешківських пісків. Перед тим, як поринути у світ піску та вітру, ми зупинилися на обід у спеціально збудованій альтанці на одному з барханів.
Олешківська пустеля… Цей світ складений із безмежних барханів – “кучугурів”, висотою близько 5 м. Вітер доволі сильний і постійно змінює напрям. Однак іноді раптом взагалі стихає - і тоді можна послухати тишу. Олешківські піски- це, скоріше, напівпустеля. У нинішньому своєму вигляді з'явилася порівняно нещодавно. У низинах Дніпра піски існували завжди, але їх просування стримував покрив степової рослинності. У ХІХ ст. сюди почали завозити овець, які знищили траву, звільнили піски, а вітрова ерозія дала їм можливість розширюватися.

Дійшовши до центру пустелі, насолодившись її одноманітністю і водночас яскравістю, ми подолали більше десяти кілометрів. Іти піском - завжди важко, а Олешківським - тим паче. Піщинки настільки мізерні, що нагадують пил. Вони немов розсуваються під ногами і тоді рух дуже уповільнюється.
Після привалу в центрі єдиної в Європі пустелі ми знову рушили, але вже у зворотному напрямку. Ночували, як і планувалося, посеред пісків, неподалік від соснової “оази”, аби мати можливість швидко знайти дрова.
Ніч у пісках, яку кожен з нас провів вперше у своєму житті, була надзвичайною лише тільки тому, що весь час йшов дрібний дощ – дуже рідкісне як для пустелі явище…. Проте і він не завадив нам отримувати задоволення від пустелі.

Наступного ранку, прокинувшись та провівши збірку, ми рушили до Херсону, де на гостей чекала екскурсія містом.
Незважаючи на перший досвід мандрування, ця подорож Херсонщиною стала своєрідним трампліном для подальшого пізнання славетного краю не лише херсонською молоддю, але й сумівцями з інших міст. Сподіваємося, попереду ще одна подорож. І в кожній з них ми будемо раді бачити сумівців з інших осередків!

Більше фотографій