Деякі наші подорожі починаються вже від моменту приготування до них, і не закінчуються ніколи…
Враженнями від мандрівки у Карпати з Івано-Франківським осередком, яка відбулася 28-29 травня 2011 р.Б, ділиться брат Михайло Гуцуляк, СУМівський таборовик літа 2007 р.Б. Приємного читання!
Будь-яка подорож починається набагато раніше, ніж коли береш у руки наплічник і переступаєш поріг свого будинку, вирушаючи у дорогу. Бо кожні мандри частково переживаєш вже тоді, як до них приготовляєшся. Саме ця подорож, на мою думку, бере початок із того моменту, коли кожен отримав повідомлення-запрошення на участь у мандрівці, організованій СУМівською молоддю.
На початку вона планувалась як триденна прогулянка, основою якої було підкорення гори Петрос. Та, на жаль (подумали ми, спочатку), плани змінились – дні скоротились до двох, а вершина змінилась на сусідню. Тепер ми вирушали у суботу о 9 ранку, щоб піднятися на Говерлу. Зі слів одного учасника нашого гурту, було зрозуміло, що легкою вона не буде, бо: «Одного разу, – заявив він, я вже підіймався на Говерлу, і цей підйом захопив собою два моїх підйоми: перший і останній». Також, мабуть, кожен із нас чув думки інших: що на Говерлі немає нічого особливого, бо, мовляв, є набагато красивіші вершини, на яких варто побувати… Можливо, воно і так, але … Карпати не були б Карпатами, якби не приготували особливого подарунку для тих, хто їх любить… Отож…
Безпосередньо подорож почалась, як зазначено вище, о 9 ранку 28 травня на залізничному вокзалі у Івано-Франківську. Почалась із зустрічі старих друзів і знайомства з новими чудовими людьми. Далі ми вирушили до Ворохти старим дизельним потягом, у містечку пересіли в бус місцевого таксі й через пост КПП (контрольно-пропускний пункт) дісталися майже до підніжжя самої гори. Тут почалось найцікавіше, бо, одягаючи наплічник, вага якого ніби зростала з кожною миттю, добра половина нашого гурту подумала, що цей підйом - це найгірше, що могло прийти до голови. Кожен крок угору видавався останнім і вимагав надлюдських зусиль, проте… підтримка один одного, навколишня краса, що відкривалася з кожним метром вгору, надавали сили, і втома помалу відступала на другий план.
Найбільше вражали зміна погоди і клімату - ніби підіймаєшся не на Говерлу, а одним махом переступаєш цілі країни, мандруючи на один з полюсів. Перед очима поставали неймовірної краси схили, гірські річки, снігові покрови гір, яких у травні ще доволі багато. Через півгодини вже важко було зрозуміти, як можна було вмирати від спеки, бо тепер ще зовсім нехолодний вітер зодягнув нас у светри, штурмівки, дощовики... Підйом на Говерлу особливий тим, що він відкривається поступово і закриває від очей кінцевий пункт призначення, тому варто набратися терпіння - і ви неодмінно досягнете вершини швидше, ніж очікуєте.
Оазами у пустелі видаються ті короткі привали, під час яких можна пофотографуватися, посміятися, поспілкуватися, або просто, сівши на карімат, милуватись простором, який бачиш, мабуть, на 100 кілометрів довкола. На одному з таких привалів нас раптово заскочила гроза, що лякала блискавками, громом та обсипала градом. Та жодному з нас і на думку не спало, що це - ключова частина подарунку, приготованого нам Карпатами. Коли дощ припинився, ми рушили далі, хоча, здавалося, що до вершини ще далеко, та той, що йшов попереду, казав - це вже Говерла! Ніхто йому не вірив до того моменту, доки дістався до його місця.
На Говерлі ми зробили лише декілька фотографій, оглянулись довкола і побігли вниз, правда, трохи у іншому напрямку, бо нас знову підганяла гроза. Кожен з нас був частково мокрий, проте швидкий темп спуску не дав відчути холоду і ми просто мандрували шляхом до місця майбутньої ночівлі. Фатальним рішенням виявилось піти в обхід наступної вершини, тією стороною, де не було стежки. Хоча на думку спадали поради бувалих туристів, що запевняли, що карпатські стежки - це не просто туристичні маршрути, а дороги, яким, можливо, тисячі років - коли простуєш ними, навіть не відчуваєш втоми. Натомість, відсутність стежки свідчить лише проте, що скорочена дорога вийде щонайменше довшою, ніж очікувалось. Але в підсумку подорожі жоден із нас не пошкодував, що сталось саме так, оскільки наш шлях пролягав недоторканами цивілізацією схилами Чорногірського хребта (тут слід зауважити, як на відео з каскадерами: в домашніх умовах і без спеціального спорядження не повторювати).
Спочатку ми йшли м’яким і дуже пухнастим покровом трав, що часом під собою ховали ями, утворенні камінням. Далі дорогу нам перегородив сніговий яр. Сніг у ньому був такий як у березні - мокрий і холодний. Але у травні, за кілька днів до літа, він викликає тільки радість і дарує багато спогадів на майбутнє. Після «льодовика» ми почали різко спускатися з вершини, щоб знайти вигідну галявинку для ночівлі. Спуск полягав у наполегливому продиранні через, кущі, потім - дерева і хащі. І супроводжувався напруженням, здавалося, останніх сил, витримки, а також вже дивною ейфорією, коли хочеться співати, сміятись, гойдатися на гілках дерев, незважаючи на важкий наплічник і фотографувати кожен момент, бо розумієш – таке вже не повториться… Нарешті нам вдалося знайти затишну галявину, розмістити на ній свій табір, посушити речі, та, згідно всіх найкращих СУМівських традицій, влягтися спати.
Ранок наступного дня нас зустрів чудесним сонцем, і коли вилазили зі своїх наметів, спостерігаючи у сонячному промінні цю неймовірну красу земного раю – Карпат, дякували Богу за кожну мить цієї подорожі, за неймовірний підйом, дощ і грозу, завдяки яким ми і скорегували свій маршрут. Тому він вийшов таким неймовірним і захоплюючим, що, щоб його описати, просто бракує слів. Після сніданку ми вирушили додому - спочатку дикими дорогами лісу, а потім «цивілізаційним» автошляхом. На прощання, коли ми сідали у таксі, що мало довезти нас до дизельного потяга, який їхав до Івано-Франківська, де фактично завершилася наша подорож, знову почалася гроза з громом, блискавкою і градом. Вона нагадала нам усю неймовірність цієї мандрівки – подарунку Карпат, і здалося, ніби вони вже сумують за нами.
Закінчити цю розповідь хотілося б думкою, якою розпочав, що деякі наші подорожі починаються вже від моменту приготування до них, і не закінчуються ніколи. Так як і ця подорож. Оскільки, позив від неї давав кожному з нас сили протягом цілого наступного тижня, навіть якщо він був важкий. І завжди навіюватиме приємні спогади і даруватиме радість, коли ми побачимо наші фото, друзів, чи просто почуємо назву Говерла, ніби ми знову із наплічниками піднімаємося чудовими схилами наших неймовірних Карпат, поряд з найкращою СУМівською молоддю.