Поки ще свіжі враження
Львів. 14 Книжковий форум. Міжнародний літературний фестиваль. "У.Б.Н.". Вечір пам'яті Грицька Чубая. 14-16 вересня. По-сумівськи

Дозволю собі багато цитат про минулий настільки спільний Львів, себто той, який зібрав дуже багатьох із нас, а саме Львів 750-річний, як і цей. Дуже багато гарних аналогій. І цитат з есе Іванки Голуб'юк.
"Ти ніколи не зможеш сказати напевне як все було насправді. У той момент ви просто були, ви жили повно. Ви ходили поміж ними - тисячами, десятками тисяч туристів, що жадібно вбирали в себе сонячне львівське повітря, кольорове каміння будівель, сірих левів, купували сувеніри, стояли натовпами під сценами, жували хот-доги, сиділи на фонтанах, мигали спалахами фотоапаратів і озиралися на вас, - ви були самі собою, ви не бігли знимкуватися, бо знали, що ще купу разів тут будете, і вам не будуть заважати, бігати перед об'єктивом, і ви зможете досхочу торкатися цих стін, мурів та каменів, тому ви просто ходили, слухали мандрівних музик і самі були мандрівниками:"
":ви тішились від музики, і для цього, повірте, не було треба алкоголю чи трави, а лишень:друзів під боком."
":передчуття... о-о, передчуття не підвели! Ви міряли бруківку своїми підошвами (і тепер можете похвалитися тим, що маєте порох із львівських вулиць), ви торкалися стін своїми долонями, проводжали поглядом голубів із думкою про те, як би оце їх погодувати останніми крихтами хліба, а ввечері:"
":коли на сцену вийшов Тарас Чубай, там немає слів, тільки емоції, тільки Плач Єремії, а потім:"
"Потім ви біжите до Ратуші, не встигаєте на Андруховича: потім по всьому місту шукаєте хоч би ковточок гарячого чаю, та Львів - місто кави, тому чай ви знаходите аж: П'єте, міцно стискаючи в руках стаканчик - щоб зігріти руки, з'їдаєте шматочок лимона і знову бредете через усе місто, замучені:, але щасливі."
":ти спиш, ти просто маєш спати, бо день, який розпочався вранці у п'ятницю, закінчується для тебе зараз, тут, ще темного недільного ранку:разом з твоїми друзями. А неділя - це ж Львів, і ти зараз тут, бредеш порожніми ранковими вулицями, уже немає куп сміття, які ви спостерігали вночі, а є багато сонячного проміння, і відчуття присутності неба... Ви знову потрапляєте у вир подій:"
":і їдете додому (тут ви всі розбігаєтесь у різних напрямках та в інших потягах), страшенно замучені, але безмежно щасливі, що...здибалися із своїми друзями. Ну, і що були на:" :
Ось і всі аналогії. Додайте улюблених письменників, а ще особливо Тараса Прохаська, улюблені книги, дуже справжню виставу "Український буржуазний націоналіст" з сестрами Тельнюк, найкращу іпостась "Плачу Єремії" - найглибші пісні батька Тараса, тобто багато Грицькової поезії, а ще Віктора Морозова, львівської кави, вечері й сніданки, зготовані хлопцями для дівчат, Янівський цвинтар із стрілецькими могилами та віршами Богдана-Ігора Антонича, що привели нас до місця його спочинку. І відніміть "Океан Ельзи" - цього разу просто "Світло і сповідь". І вже пріоритети давно визначені.
Дай Боже усім такого Львова, коли надзвичайні враження дуже справжні і вже навіть постійні. Коли казка стає життям. Ключ до щастя - ніколи не переставати дивуватися.


*На фото - художник, якого другу Осінь підряд зустрічаємо на вулицях Львова. Він нагадує про кольорові крейдочки.
Ніхто не пам'ятав, коли той чоловік з'явився у місті. Здавалося, що був там завжди - на хіднику вельми залюдненої вулиці, де розмістилося багацько крамниць, ресторанів, кінотеатрів, де увечері любили прогулюватися міщани, де призначали побачення закохані.
Він сидів на колінах на хіднику і кольоровими крейдочками вимальовував ангелів, дивовижні крайобрази, по вінця залиті сонцем, усміхнених дітей, розквітлі квіти і - мрії про свободу.
З часом мешканці міста звикли до того чоловіка. Хтось кидав йому на рисунок якусь монету, а хтось затримувався і розмовляв із ним.
Вони розповідали йому про свої клопоти і сподівання, про дітей - як найменших, котрі ще хочуть спати з батьками, так і найстарших, які не знають, куди податися вчитися, бо важко передбачити майбутнє...
Чоловік слухав. Він уважно все вислуховував, але говорив мало. Та одного дня став збирати свої речі, готуючись піти звідти.
Усі зібралися навколо нього і дивилися. Дивилися і чекали.
"Залиш нам щось на пам'ять".
Чоловік показав їм порожні руки. Що міг би зоставити?
Та люди оточили його і чекали.
Тоді чоловік витягнув зі своєї торби кольорові крейдочки. Ті самі, якими малював ангелів, квіти і сни. Він розділив ті крейди поміж людьми - шматок кольорового стержня для кожного. А потому, не сказавши і слова, пішов.
Що люди зробили з тими кольорові крейдочки?
Хтось оправив їх у рамку, хтось відніс до музею сучасного мистецтва, хтось запхав до шухляди. А більшість про них просто забула.
Прийшов Чоловік і залишив тобі можливість розмалювати світ. Що ти зробив зі своїми кольорові крейдочки?

Бруно Ферреро