Коли 15-го квітня, під час оголошення результатів цьогорічного Євробачення, за дві країни до закінчення оголошення голосувань, стало зрозуміло, що з відчутним відривом перемогла Руслана – думаю, більшість телеглядачів охопило відчуття гордості. Не стільки за співачку, яка, віддамо їй належне, зробила все надзвичайно професійно, скільки за країну, яка, не дивлячись на регулярні ляпи свого керівництва, вперто намагається довести цілому світові, що 48-мільйонна нація варта уваги не тільки у зв'язку з продажами "Кольчуг", Чорнобилем і вибухами військових складів, але і у зв'язку зі своїми перемогами.

Чесно кажучи, якось не вірилося, що Руслана переможе. І не тому, що недопрацювала, а тому що "просто не дадуть перемогти". А все виявилося значно приємніше і простіше. Не треба бути маститим музичним критиком, щоб побачити, як вигідно українська репрезентантка відрізнялася від своїх колег і якістю пісні, і відповідним шоу, що її супроводжувало. І цьому є два пояснення. Перше і найочевидніше для більшості полягає у тому, що в сьогоднішній музичній Європі останні кілька років намітилася явна проблема з новими ідеями. Не даремно все актуальнішими у поп-музиці стають автентичні мотиви, на які і зробила ставку українка.

Друге пояснення вже вимагає детальнішого огляду. Суть його полягає у специфіці самого конкурсу Євробачення. Шоу, якому у 2005-му виповниться 50 років, має свої традиції, які складно ігнорувати. І одна з найпоширеніших традицій – це формат. Існує якесь міфічне уявлення про формат і аранжування пісні, яка повинна бути презентована на цих змаганнях. Міф цей походить від того, що, мовляв, аудиторія величезна і всім треба догодити, а тому пісня повинна звучати і не надто швидко – і не надто повільно, не надто весело, але і незасумно, і так далі. В результаті цього на світ народжуються речі, які жодна поважна радіостанція в свій ефір не поставить, а меломани не куплять.

На жаль так і є. І цьогорічне Євробачення це ще раз підтвердило. І скільки б не торочили про його престижність – це такий самий міф, як і те, що успішну пісню можна створити за такими усередненими математичними формулами. Річ у тому, що фактично Євробачення не дало світові жодної відомомї зірки. Знаю, знаю, що в приклад можуть поставити шведську Аббу. Але іронія долі полягає в тому, що цей квартет став популярним не завдяки Євробаченню, а, швидше, всупереч йому, тому що після своєї перемоги з піснею Waterloo Абба більше не написала жодної такої сірої композиції, яка по праву вважається спеціалістами їхнім найгіршим записом.

Якщо трошки піднапружитися, то можна ще пригадати ізраільську співачку Дану Інтернешинл, яка прогриміла у 90-х з піснею Viva La Diva завдяки все тому ж Євробаченню. Але більше світ її гітів так і не чув. Тому, за великим рахунком, цей конкурс є таким собі змаганням для країн, які раз на рік можуть показати кого з сусідів в цей історичний момент вони люблять більше, а кого менше. Принцип сусідського голосування був збережений і цього разу, але не на всі 100%.

Отож, пісня "Дикі Танці" таки і справді була зроблена настільки яскравою, виконана настільки професійно, і обрамлена в настільки оригінальні костюми, що тепер розумієш – окрім першого місця нам нічого не світило. Але це тепер. А під час трансляції для кожної країни, яка давала нам по 12 балів (найвищу оцінку), я шукав пояснення. Наприклад так: прибалти зрозуміло – вони завжди добре ставилися до України; поляки – не завжди добре ставилися, але на Євробаченні вже вдруге поспіль показують, що добре ставляться; у росіян спрацював комплекс сусіда; турків зачепила етніка, з якою вони самі минулого року перемогли; ізраїльтяни – за інерцією репатріантів. Але що примусило Ісландію, в якій, я переконаний, більшість громадян не знає, де Україна розташована, проголосувати по максимуму? Напевно, все-таки Русланин талант.

Зрештою, пояснень можна знайти справді багато: і те, що Руслана мала чудову танцювальну підтримку, і те, що пісня легко запам'ятовується, і те, з якою енергією вона її виконувала, і навіть садо-мазо костюми, які, за Фройдом, мали потрапляти в самий центр людського підсвідомого. І всі ці моменти, вкупі з багатьма іншими, і стали підґрунтям перемоги Руслани. Але чи тільки її?

Насправді ця перемога значно важливіша для всієї країни, яку в один вечір автоматично було визнано Європою. І не якимись там бюрократами зі Стразбургу, а мільйонами людей, котрі власними руками голосували за дикі українські танці. Очевидно, що з властивою нашій країні оперативністю, цю пісенну перемогу швидко пришиють до якоїсь політики (скоро ж вибори), але це буде трохи пізніше, а поки що країна має шанс потішитися чистою перемогою.

А після такої втіхи – задуматися над проведенням у себе 50-тої – ювілейної церемонії Євробачення. А задуматися є над чим, починаючи від приміщення, якого в Україні немає взагалі, і закінчуючи ведучими, які добряче зганьбилися під час цьогорічної прямої трансляції. Мало того, що закадровий коментатор взагалі не уподобився називати більшість учасників, які виступали, і робив це тільки тоді, коли разом з країною впізнавав знайоме обличчя, так ще наприкінці, під час оголошення українских результатів голосування, звізда ефіру DJ Паша обізвав Туреччину – Турцією. Воно, звичайно, дрібниця, але неприємно. Шкода також лікарів та вчителів, яких наступного року залишать без зарплат, бо бюджетні гроші підуть на грандіозне ювілейне шоу. Бо навряд, щоб нам вистачило для такої важливої події якихось 5 мільйонів виділених швейцарських Франків.

Але всі ляпи забудуться, а біди ще попереду. А в поки що на першому місці – перемога Руслани та те, що саме завдяки їй ювілейне Євробачення відбудеться у Києві.