«Свіже ранкове повітря, мабуть щойно пройшов дощ, навколо посмішки і сяючі очі. Нарешті це трапилося, те, в що я не могла повірити до останньої хвилини, останньої секунди – я в сумівському таборі! Ура! Ще нікого не знаю, але я обожнюю знайомитись – значить усе попереду...”

На сумівському таборі я була вперше і всі думки були хаотичні. Найбільше мене приголомшила атмосфера табору, той настрій, який панував довкола. Там я вперше відчула ауру саме української спілки. Згодом я зрозуміла, що саме мене здивувало, і зрозуміла, що саме створювало надзвичайну атмосферу. Знаєш що це було? Кожен осередок має свою „мікро атмосферу”, має свій настрій, особливості, навіть характер. Але при цьому всьому зберігає ідеї організації, те що об'єднує в одне ціле, не повторне і самобутнє ціле українського народу.

Ми, такі різні, доповнювали одне одного, ми справді були однією сім'єю, командою. Коли ніхто не намагається образити, а навпаки - підтримує і допомагає. В реальному житті ми боремось за виживання, причому один з одним. А там ми просто жили, насиченим і цікавим життям.

Усе відбувалось настільки природно, що вже на перший день здавалось – ми тут були завжди. Кожен з нас вірить у вічне та ми знали – табір закінчиться, більше ніколи не буде так як зараз. Можливо краще, але не так. Ми всі змінимось – це і є причина.

Так і сталося: приїхали нові люди, внесли „мікро клімати” своїх осередків, змінюючи не тільки табір, але і нас. До того ж приїхало юнацтво і ми зрозуміли, що все тільки почалось... Нове життя (в образі юнацтва) нас випробовувало.

Найбільше я запам'ятала очі оточуючих. І те наскільки вони відрізнялись. В одних читалась ідея табору – любов до дітей, до справи.

В інших очах я побачила патріотизм і націоналізм. Від цих очей я була на сьомому небі від щастя, бо такими мають бути очі сумівців.

Та були і інші очі – порожні, які не приховували свою байдужість до всього, що їх оточувало. І це пригнічувало. Майбутні сумівці, які не мають і краплі патріотизму, елементарної поваги до виховників та Батьківщини. Що вони забули на таборі?.. вони теж не знали.

Байдужість оточуючих завжди вбиває якусь частинку нашої душі, і коли це стається - головне не зачерствіти. Та цього не відбулося, бо ми мали підтримку, підтримку одне одного, інколи навіть юнацтва, або команди табору.

Діти, ще чисті і відкриті, постійно стикаються з цією байдужістю, грубістю, насиллям та безвідповідальністю. Інколи вони чогось не розуміють, що можна робити, а що ні. Їм не пояснюють на них просто кричать: вдома - втомлені батьки; в школі – розлючені вчителі; просто на вулицях – люди, які завжди поспішають і не бачать нічого крім себе, їм важко посміхатись. Останнім часом постійно кажу – „Посміхнись і посміхнуться навколо тебе.”

Через все це ми намагались дарувати дітям любов, показати, що вони майбутнє країни, ми мали їх заохотити будувати націю, а не бидло – стадо людей, які будуть робити усе, що їм скажуть, не задумуючись над тим.

А для цього вони мали побачити справжніх українців, до яких варто тягнутися, з яких варто брати приклад. Головне щоб вони просто захотіли!

Це наша друга ідея - показати на власному прикладі гасло СУМу – „Бог і Україна.” В цьому нам допомагали брати і отець. Вони допомагали достукатись до серця кожного. Ми достукались не до всіх, але до багатьох .

Але ж так відбувається завжди. Ми саджаємо десять насінинок, а проростає тільки п'ять з них, інколи буває, що дві-три насінинки проростуть пізніше і стануть прекрасними квітами. Ми радіємо цим п'яти, та не втрачаємо надію, що проростуть і інші.

„Табір підходить до завершення. Невже я плачу? Ні, невже останній день таборування? Я в останнє бачу „Рок-н-рольну” кімнату, цих людей. Дивно, та я не пам'ятаю нічого поганого. Мабуть усе було прекрасно. Іде мій юнак. Здається він плаче...Хлопець сказав, що я його змінила. Кажуть коли в кінці табору плачуть значить табір вдався. А коли плачуть хлопці? Вони не плачуть просто так. правда? Табір не був марним. І це точно!”