Турботи про поховання, влаштування гробниць,
пишність похоронів – все це швидше втіха живих,
аніж допомога мертвим.
Блаженний Августин

Ось вам завдання для психологів-початківців: одній молодіжній організації запропонували протягом року відзначити 6 річниць, які б стосувалися конкретних історичних особистостей. З цих шести дат - чотири були ювілеями смерті, а дві – дні уродин. А тепер поставимо запитання: що культивує серед своїх членів ця організація?

Думаю, пояснювати, що це за така смертолюбна організація, особливого сенсу немає. Це ми з вами, подруги й друзі. Саме таке співвідношення дат затверджено Світовою Управою як річниці на 2004-тий рік. Зрозуміло, що вшановувати людей, котрі є для нас знаковими фігурами, треба. І робити це слід з максимальним розголосом. Але ми, як поборники певного виховного стилю, повинні пам'ятати, що основне питання будь-якого стилю є не "що?", а "як?"

Отож ЯК ми повинні вшановувати наших героїв? Чи слід нам кожного року вишукувати роковини смерті і влаштовувати ритуальні панахиди з вічно повторюваними гутірками і оплакуванням того, що ця людина від нас пішла, чи ж ми можемо підійти до цього з іншого боку? Чому б не спробувати відзначати дні НАРОДЖЕННЯ видатних постатей? Адже навіть якщо дивитися на важливість річниць найелементарніше – то значно важливішим для нас є час, коли людина з'явилася на цей світ і в такий спосіб змогла почати щось творити, аніж той чорний день, коли вона від нас пішла. Очевидно, що ментальність українців наскрізь песимістична і коріння саме такого підбору визначних дат виростає звідти, звідки і більшість сумних народних пісень, які в кілька десятків разів перевищують собою жартівливі наспіви.

Історично традиція вшанування дня смерті бере свій початок з ранньохристиянських часів, коли смерть людини, а особливо мученицька смерть, ставала підставою для канонізації і проголошення жертви святою чи святим. Малося на увазі, що в момент, коли людина залишає цей світ, вона переходить у вічне життя і в такий спосіб отримує нове народження. Цей погляд і сьогодні поширений в релігійних колах і, без сумніву, має право на існування. Але саме в релігійних колах. Стосовно справ нецерковних діють інші закони, і людей, роковини яких відзначаються, ми шануємо здебільшого за цілком мирські речі: поетів – за талант і твори, воїнів – за сміливість і перемоги, науковців – за розум і відкриття etc. І шану ми їм складаємо за те, що вони створили саме за свого життя, яке мали щастя прожити українцями.

А тепер спробуймо поглянути на роковини, що нам запропоновані на 2004-тий рік.

25-ліття з дня смерті композитора Володимира Івасюка . Того ж таки наступного року виповнюється 55 років з дня народження поета і композитора. Чому було б не взяти саме цю дату і акцентувати увагу молоді на появі в нашій музиці такої талановитої людини, а не на тому, що ми її втратили, і до цього часу не спромоглися з'ясувати обставини її загибелі.

140-ліття народження Михайла Коцюбинського – здавалося б, один з приємних винятків, але пригадаймо, що саме цього, 2003-го року Світова Управа рекомендувала сумівцям відзначити 90-ліття з дня смерті... Михайла Коцюбинського. Без будь-яких упереджень до письменника, все ж хотілося б дізнатися, чому він вдруге поспіль з'являється у нашому календарі? Невже в нас мало письменників, на чиї таланти можна зробити акцент? Чому б, зокрема, не звернути увагу на те, що наступного року виповнюється 195 років з дня народження світового класика Миколи Гоголя? Окрім відзначення цих роковин, можна було б відразу звернути увагу юнацтва і на його українськість. До речі, в цьому ж руслі можна було б і на поточний рік запропонувати дату – 230-ту річницю від дня заснування Севастополя – морської столиці України.

Чому, наприклад, у наших наступних річницях є смерть Ярослава Мудрого та княгині Ольги, але немає 190-річчя від дня народження Шевченка (перед яким ми так усі розкланюємось в разі потреби), 235-річчя від дня народження Івана Котляревського (творця сучасної української літератури), 155-річчя від дня народження Олени Пчілки (основоположниці українського фемінізму, котрий розквітнув у творах її дочки Лесі Українки) etc.?

Та, зрештою, багато чого бракує у наших річницях на наступний рік – включно з перемогою Виговського над московським військом під Конотопом 345 років тому. А погодьтеся, гарне могло б вийти святкування.

Вище я зосередився тільки на історичних постатях. Окремою темою міг би стати підрахунок трагічних дат, возведених нами у річниці. Тут і голодомор, і чорнобильська катастрофа, і Крути, і Берестечко, та багато чого іще. Зрозуміло, що про це слід пам'ятати, але ми не переконані, що на цьому слід будувати нашу візію майбутнього, яку ми формуємо у членства Спілки. Як не дивно, але підтвердження своїх думок я отримав з боку найменше очікуваного – від політика, якого аж ніяк не можна "запідозрити" у глибокому державницькому мисленні – голови українського парламенту Володимира Литвина. Його недавня промова на відкритті сесії Верховної Ради України дає підстави подумати не тільки про політичну ситуацію, але і про виховну також:

"Насамперед хочу сказати, про ігнорування і викривлення такого потужного ресурсу для новітнього розвитку як минуле. Розглядаючи його, здебільшого крізь призму суцільної бездержавності, безпросвітно трагічної долі, кривд і страждань, ми ще більше посилюємо дефіцит історичної пам'яті, а відтак, відчуття політичної меншовартості, пригнобленої національної гідності і патріотизму підневільні. Не в останню чергу саме з цієї причини Україну не всі, не скрізь, і не завжди сприймають як повноцінну державу, не кажучи вже про державу центрального плану".

Є про що подумати, чи не так?