CYMnet Logo CYMnet Banner
News/Home
About CYM
Archives
Help
Other CYM Sites
For Sumivtsi Only
˳ >>          | | | | |  

:

| | | | | | ij  |   | | |
КОМАНДИР БЕЗІМЕННИХ

Роман ШухевичРоман Шухевич, перш ніж очолити Повстанську армію, як офіцер боровся за Карпатську Україну, проголошував українську державність у Львові й брав участь у бойових діях у Білорусії

Борис Щука та Карпатська Січ
            У жовтні 1938 року на Закарпатті постала Українська держава. Ці події на Срібній Русі, як тоді називали Закарпаття, настільки захопили українську громадськість, що молодь з Галичини почала масово нелегально переходити кордон, щоб долучитись до визвольної боротьби українців. Серед багатьох добровольців був і Роман Шухевич. 24 грудня 1938 року Шухевич переходить кордон. Згодом він згадував про свого супутника в подорожі на Закарпаття — це був вовк. Роман їхав на лижах цілу ніч, а за ним весь час біг вовк. Коли Шухевич повільно піднімався на горб — вовк теж повільно йшов, коли ж доводилось на швидкості з'їжджати із пагорба — вовк хутко біг за ним.
            На Закарпатті Шухевич під псевдо «Борис Щука» був поручником генерального штабу. Власне, продовжував займатись звичними для нього справами — організацією фінансового забезпечення та поповненням бойовими кадрами Карпатської Січі. «Поїздки до Праги, Відня, Берліна, нелегальні переходи кордону до Львова, постійні старання, щоб роздобути зброю, — це обов'язки, що їх прийняв на себе чотар «Щука», — так згадували про Шухевича друзі із Закарпаття.
            Саме на Закарпатті поруч з Шухевичем-Щукою воювали найкращі тогочасні українські стратеги й бойовики — полковник Михайло Колозінський-Гузар та Зенон Коссак-Тарнавський. Легендарним є спогад про те, як німецький консул викликав до себе представників штабу Карпатської Січі з вимогою капітуляції українців. Відповідь полковника Колодзінського була лаконічною і зрозумілою: «У словнику українського націоналіста немає слова «капітуляція». Разом із героїчною обороною січовиків та падінням Карпатської України серед багатьох загиблих були й Колодзінський та Коссак.
            Шухевич урятувався дивом. Відомо, що мадяри (угорці) без слідства страчували січовиків, а румуни — ні. Борис Щука потрапив у румунську зону, але перед тим його піймала озброєна єврейська варта, що була на боці угорців. На той момент Шухевич зовсім «заріс», мав густу руду бороду і євреї сприйняли його за свого. Але щоб пересвідчитись, Романа відправили до місцевого рабина, який мав з'ясувати, ким насправді є Шухевич. Упродовж кількох годин «Шух» оповідав рабину львівські оповідки з історії єврейства, і той наприкінці запитав: «Скажи мені правду: ти жид?» На що розгублений Шухевич перепитав: «А чому я не маю бути жид?» Ця відповідь переконала єврейського авторитета, адже «як на питання ти відповів питанням, то так воно і є».

Тур і курінь «Нахтігаль»

            Із Закарпаття Роман Шухевич через Румунію та Югославію перебирається в Австрію, де має зустрічі з провідниками ОУН. А далі як зв'язковий із українськими землями він живе у Данцигу (сучасному Гданську) та Кракові. У невеличкий краківський період життя Шухевич мав нагоду пожити зі своєю сім'єю. Сусідами в помешканні, де наймали кімнатку Шухевичі, були майбутні голови ОУН — Степан Ленкавський та Ярослав Стецько. Це було надзвичайно насичене українське життя. Шухевич став крайовим провідником ОУН на західноокраїнних українських землях (Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина), працював у політиці. Саме в цей час він на курсах навчився водити автомобіль. Найбільше енергії Шухевича спрямовувалось на організацію військових вишколів. За його глибоким переконанням, яке він висловлював близьким: «Буде українська армія — буде Україна».
            А навесні 1941 року німці погодились на створення української військової частини — Дружини українських націоналістів (ДУН). Шухевич під псевдо «Тур» очолив курінь «Нахтігаль». Це, з німецької, «соловейко». Завдяки «Нахтігалю», який 30 червня 1941 року ввійшов до Львова, націоналістам вдалось проголосити Акт відновлення Української держави (до речі, саме в день 34-ліття Шухевича). Це не входило в план німців, відтак весь новопроголошений уряд опинився у концентраційному таборі. Вояки «Нахтігалю» на знак протесту відмовилися від служби в німецькій армії, тим паче, що вони з самого початку настояли на тому, щоб складати присягу на вірність Україні та Проводу ОУН, а не Німеччині й Гітлеру.
            Шухевич розглядав ДУН як ембріон майбутньої армії. Утім після розпуску Дружини українських націоналістів українські вояки були змушені підписати в Німеччині нові контракти уже як військові Охоронного батальйону №201. Українців направили у Білорусію для охорони військових об'єктів та боротьби із радянськими партизанами.
            На війні Шухевич проявив себе доволі нестандартним офіцером. Так, у Білорусії він зав'язав контакти із комуністичним підпіллям і домовився, що в місцях, де перебуває його частина, «червоні» не влаштовуватимуть саботажних заходів. Натомість обіцяв, що випустить з тюрми білоруських в'язнів. Іншого разу, коли українці квартирували в одному з білоруських міст, де розташовувався дитячий інтернат із російськими дітьми, Шухевич-Тур звернувся до військових, щоб вони обмежили свої пайки і передали частину харчів дітям. У цей час сім'я Романа Шухевича знову повернулася до Львова і дружина курінного «Нахтігалю», окрім двох власних дітей, взяла на виховання єврейську дівчинку, намагаючись врятувати її від нацистів.
            Українські вояки пригадували, що їхнiй командир рідко коли карав за дрібні проступки, проте був дуже вимогливий щодо охайності та зовнішнього вигляду військових. Якось до «Нахтігалю» приїхав офіцер високого рангу фон Бах. Побачивши Тура, він відзначив, що «оцей стрілець — то зовсім германський тип». А коли наступного разу Шухевича викликали на зібрання командирів, то фон Бах, побачивши його, видав наказ нашити українським старшинам офіцерські відзнаки (до того українцям було заборонено їх носити). Сам зовнішній вигляд Романа Шухевича уже викликав повагу. Коли українських офіцерів німці під наглядом перевозили до Львова, командир «Нахтігалю» спокійно взяв валізу та зійшов на передостанній станції «Підзамче», таким чином йому єдиному вдалося уникнути нацистського арешту.       

Тарас Чупринка i Повстанська армія

            Восени 1943 року Романа Шухевича в ранзі підполковника призначили головним командиром УПА. За дуже короткий час йому вдалося розбудувати велику партизанську мережу з якісною системою вишколів, чіткою організацією побуту та харчування партизанів, зі своєю медичною службою. Присвоєння у 1946 році ступеня генерал-хорунжого Шухевич сприйняв стримано — стверджував, що не має відповідної військової освіти.
Роман Шухевич            У 1943 році Шухевича обрано головою бюро Проводу ОУН, а у 1944 році він став Генеральним секретарем Української головної визвольної ради — найвищого органу української влади. Таким чином у його руках концентрувалася уся влада: військова, адміністративна та організаційна. Тур (це псевдо Шухевич використовував в ОУН), Р.Лозовський (псевдо в УГВР) і Тарас Чупринка (псевдо командира УПА) завжди залишався надзвичайно скромним. На Конференції поневолених народів сходу Європи та Азії, яку проводили українські націоналісти у 1943 році, були присутні представники різних національностей. Командир УПА цілий день слухав доповіді, а потім непомітно зник — жоден делегат навіть не запідозрив, що чоловік, який сидів в останньому ряду, був легендарним Тарасом Чупринкою.
            Іншого разу Шухевич із оточенням потрапив у місця перебування повстанської сотні. Коли офіцерам був приготовлений святковий сніданок — з маслом та кавою, то Шухевич наказав віддати це хворим у лазарет, а собі попросив звичайний солдатський сніданок. Таких історій про Тараса Чупринку є безліч. Сучасники нерідко називали Шухевича «командиром армії нескорених», «командантом армії непереможених», «командиром безіменних».
            Боротьба УПА була надзвичайно важкою, але коли один iз провідників ОУН — Микола Лебідь — у 1944 році запитав Шухевича: «Чи не доведеться нам усім невдовзі покинути рідну землю?» командир відповів, що про це ще рано думати, бо «ми зможемо втриматися в боротьбі власними силами ще три роки». Насправді боротися довелося значно довше, проте Тарас Чупринка був категорично проти покидати рідну землю. Не лише коли йшлося про нього особисто, а й про його сім'ю. І хоч сам відправляв цілі повстанські сотні на Захід, стверджував, що залишиться, щоб «хоч кістки удобрили український грунт».
            У часи німецької окупації Тарас Чупринка переховувався у лісах, згодом у селах, а з 1947 у Львові та селі Білогорща. У 1944 році вечорами його часто можна було зустріти у каплиці на околиці Львова під час богослужінь. А у вільний час Шухевич вивчав німецьку та англійську мови, слухав Радіо «Бі-Бі-Сі», полюбляв грати в шахи. Його наступник на посту командира УПА Василь Кук згадував, що після кожної виграної партії Шухевич радісно вигукував Франкове «Жеб так гордо не ревів!»Підроблений військовий квиток
            Німецька влада призначила велику нагороду за голову командира УПА, проте він спокійно ходив у німецькому однострої вулицями Львова. Одного разу священик Василь Лаба побачив Шухевича в оперному театрі і коли під час антракту нагадав, що Романа шукають німці, той відповів: «Поляки були задурні, щоб мені щось доказати, з німцями бавлюся в піжмурки, а з Москвою ще поборемося». Командир жив ризикованим життям, але йому завжди вдавалося перехитрувати противників.
            Після закінчення ІІ Світової війни умови перебування в підпіллі значно погіршилися, проте Шухевич не втратив азарту до пригод. Коли по всій Галичині його розшукували численні загони НКВС — генерал Чупринка під фальшивими документами двічі лікувався на морі в Одесі. Іншого разу йому вдалося в однострої радянського офіцера відвідати хворого батька, який був під суворим наглядом НКВС.
Підроблене тимчасове посвідчення        Одного разу, в час війни, Шухевич мав зустріч із дружиною Наталею. Вона запитала, як повстанці зможуть боротися проти чисельної і добре озброєної армії окупантів, натякаючи, що, можливо, не слід ризикувати. Роман відповів: «Наталю, ти знаєш, як я тебе люблю, але Україну більше». Незважаючи на свій оптимізм, Роман Шухевич дуже важко переживав долю своєї родини. Ще 30 червня 1941 року у Львові він віднайшов понівечене енкаведистами тіло свого брата Юрка. Після чергової радянської окупації репресій зазнала вся родина — батьків та дружину заарештували, дітей відправили «на перевиховання» у дитячі будинки в Чорнобилі, а потім у Сталіно (Донецьк). Командир довгий час не мав інформації про їхнє місцеперебування. Не лише зв'язкові Тараса Чупринки, а й звичайні вояки зауважили, як постарів та втомився за останні роки їхнiй командир.
            У 1949 році, коли Роман Шухевич удруге відпочивав в Одесі, він загубив медальйон iз ликом Богородиці. Своїй зв'язковій Галині Дидик сказав, що, напевно, скоро загине. І це сталося 5 березня 1950 року в Білогорщі під Львовом. Роману Шухевичу не раз вдавалося уникнути смерті від рук поляків, угорців, румунів, німців, не раз він виходив живим із сутичок з НКВС. Ще в липні 1946 року у своєму зверненні до бійців і командирів УПА Тарас Чупринка писав: «Я гордий з того, що мені довелося очолювати ту славну армію героїв, якій рівної не знає історія України».

Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ.

ПРЯМА МОВА
У Галичині я зумів через підпілля встановити зв'язок із батьком... Був кінець вересня або початок жовтня 1947 року. Майже цілу ніч ми говорили про нашу родину, її арешт, дитячий будинок, втечу з нього, мандри по Україні та інше. Тоді, власне, батько мені сказав, що вони, тобто підпілля, борються не за те, щоб помститися за жертви, а за те, щоб подібне не могло більше повторитися. Згодом додав, що я, очевидно, мрію про підпілля, збройну боротьбу, але тепер не ті часи. Я повинен вчитися, бо воно, старше покоління, приречене загинути у цій збройній боротьбі, бути фізично винищеним. Мине час і, ми, моє покоління, маємо піднімати народ на боротьбу за нашу державність. А хто буде це робити, коли ми, такі молоді, будемо знищені?! Інша справа, якби склалася така ситуація, що можливе повстання проти окупантів. Тоді він не мав би нічого проти того, щоб я пішов воювати. Він благословив би мене на такий чин, і навіть якби мені довелося загинути в цій боротьбі, то, як би йому не було тяжко, сприйняв би це як гідну смерть за свій народ. І я знов, хоч і з неохотою, попрощався з думкою іти в УПА: не міг не признати його слушності.

Юрій ШУХЕВИЧ, син командарма УПА

Газета "Україна молода", №112 від 24 червня 2007 року

| | | | ̳ C |
| | |
| |

© 2001-2007

 

| | | | ̳ C |
| | |
| |

© 2001-2007