З гімназійної лави – у підпільники, з університетської – в бойовики.
Роман Шухевич став членом Української Військової Організації у 1923 році, будучи учнем 6-го класу гімназії.
Це трапилось в один із осінніх вечорів, коли Петро Сайкевич – колишній січовий стрілець, а на той момент член УВО заприсяжив двох гімназистів – Шуха та його найкращого приятеля – Богдана Підгайного, під брамою Собору Святого Юра. Так Роман став підпільником.
Пройде ще три роки і він здійснить свій перший бойовий чин – 19 жовтня 1926 року на вулиці Львова загине шкільний куратор Станіслав Собінський. Цей постріл не є поодиноким атентатом УВО, адже й раніше здійснювались замахи на маршала Пілсудського і президента Польщі Войцеховського. Проте, саме вбивство Собінського – відповідального за знищення українського шкільництва, започаткувало зовсім нову сторінку боротьби українців. На арену вийшло молоде покоління націоналістів, яке готове було різноманітними засобами боротися з окупаційною владою.
На відміну від вишколених військових, покоління Шуха – це українські гімназисти та студенти, дуже часто з відомих родин, які були озброєні не лише зброєю, але й добрими знаннями та вірою в свою справу. Характерно, що урядовий комісар Радехівщини – району де проживали батьки Шуха у „свідоцтві моральності” (характеристиці) студента Шухевича написав, що Роман „під час свого проживання в ґміні показав себе високоморальним і не дав підстав до нагляду. Судом і поліцією не карався”.
І хоч Шухевич та Підгайний бездоганно виконали атентат (поліція в протоколі записала, що вбивці мали б бути добрими спортсменами „бо робили в часі утечі дуже великі кроки”), легким цей вчинок не виявився. А справа в тім, що було заарештовано й засуджено на великі терміни (10 і 15 років) цілком невинних хлопців – Василя Атаманчука та Івана Вербицького. Роман Шухевич звернувся до команди УВО з проханням оприлюднити його прізвище, як дійсного виконавця атентату, проте Провід організації відмовився від цієї ідеї.
В цей час Шух багато вчився досягаючи успіхів на університетській лаві. Після закінчення гімназії у 1925 році, Роман якийсь час навчається в Данцігу (сучасний Гданськ) в політехнічному університеті. Відомо, що найбільші успіхи Романа пов’язані з математикою, уроки якої він давав німецьким студентам. А далі Шухевич повертається до Львова, де продовжує навчання у львівській Політехніці на дорожньо-мостовому відділі.
Як студент, Шух потрапляє в армію у офіцерську школу підхорунжих, але через політичну неблагонадійність його перевели служити рядовим гарматником в артилерійську частину на Волині. Втім, військова освіта майбутнього командира УПА на цьому не завершується – він кілька разів виїздить за кордон, де проходить різноманітні вишкільні курси. Серед іншого Шух здобуває диплом “пілота безмоторового літання”. Його пізнання в різних сферах були глибокі, тому доречно згадати спогад ровесників, що Роман досконало володів шаблею та любив коней.
В одній із мандрівок Шух з друзями зауважили на неприступній скелі австрійський прапор, який ніхто не міг зняти ще з часів Першої світової війни. Цю скелю підкорив Роман, замінивши прапор колишньої імперії на синьо-жовтий стяг.
В той час Шухевича згадують як завжди ввічливо-усміхненого та модерно одягненого блондина, що мав метр сімдесят два росту. Він був пильним в навчанні, перший в спорті та на студентських вечірках. Його авторитет визнавали підпільні бойовики та звичайні львівські “батяри”, Шух був живим символом свого покоління.

Час злетів та випробовувань.
Повернувшись з армії Шухевич, під псевдом “Дзвін”, стає одним із найактивніших членів новоствореної Організації Українських Націоналістів. В цей час відбуваються зміни й в особистому житті – Роман одружується на доньці священика – Наталі Березинській.
Першим випробуванням молодої сім’ї стала смерть, незабаром  після народження, доньки Марти. Через рік, у 1932 році, сім'я пережила нове потрясіння – під час нападу на пошту, як бойовик ОУН, гине брат Наталки – 20-літній Юрко Березинський. Шух був близький до Юрка, адже ще рік перед тим вони спільно спланували й виконали вдалий замах на комісара польської поліції Чеховського, який “прославився” знущаннями над українськими в’язнями. 
В подальші роки Наталя Шухевич проживала в селі Оглядів, у домі батька, а Роман, заангажований у підпільну працю, більшість часу проводив у Львові. В майбутньому їх чекатиме радість народження сина Юрка та доньки Марії. Сім’я ділитиме всі випробування, які впадуть на плечі майбутнього командира УПА.
А на початку 1930-х “Дзвін” очолює бойову реферантуру ОУН. Саме його постать стоїть за найгучнішими атентатами ОУН: вбивством радянського дипломата Маїлова у 1933 році та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.
Коли Шухевич відправляв у радянське посольство 19-літнього бойовика Миколу Лемика, то зауважив Підгайному: “Найрадше пішов би сам”.
Величезна хвиля арештів провідників ОУН не оминула й Шуха. Довший час він перебував у Березі Картузькій – концентраційному таборі, який було створено для українських в’язнів. Володимир Янів, член ОУН, який перебував у сусідній камері, а згодом прославився як відомий український інтелектуал, згадував як його вразив один епізод. Янів часто перестукувався через стінку із Шухом. Одного разу Роман не вийшов на контакт, а пізніше відгукнувся – перепрошував за те, що не зміг відповісти, просто в той час він молився.
Зрештою, Шуху належить започаткування традиції спільної для політичних в’язнів ранкової та вечірньої молитви у львівській в’язниці Бригідки.  
Його авторитет серед в’язнів був надзвичайний. До його дому приходили колишні кримінальні арештанти, часто польської національності, які передавали вітання від “пана отамана”.
Поліція, через донощиків, знала попередні справи Шуха, особливо атентат на шкільного куратора. Втім, щоб не кидати тінь на польське судочинство, яке засудило двох невинних хлопців, Романа в цій справі не чіпали. З нього, під тортурами, намагались витягнути інформацію про бойову діяльність націоналістів, проте Шух виявлявся сильнішим. Коли в люті морози “Дзвона” в одній білизні кидали у бетонну камеру з відчиненими вікнами та обмерзлими льодом стінами і долівкою, він залазив у сінник й ночував загорнувшись у сіно. 
Під час гучного Львівського процесу над “Бандерою та товаришами” Шухевича запитали: “Що спонукало підсудного до того, що вступив до ОУН?”
Витримавши коротку паузу Роман відповів: “Це був наказ мого серця!”
Після цього адвокат Степан Шухевич у своїх спогадах запише: “Направду, що тих чотири слова викликали таке велетенське вражіння, що наколи б це було можливо, ціла зала була б загула від френетичних оплесків”.  
Цей короткий виступ на процесі закінчився дуже малим, як на ті часи, терміном ув’язнення: три роки, із зарахуванням всього слідчого арешту. Таким чином Роману залишалось сидіти всього лиш пів року.
Без перебільшення вся громадськість вболівала за його долю. І хоч на лаві підсудних знаходився провідник ОУН Степан Бандера та інші, уже розконспіровані визначні націоналістичні діячі, Шух був і залишався для всіх знайомим та близьким. Згадати б те, що перед арештом, у 1933 році, саме йому було довірено почесну місію очолити “дефіляду” (парад) усіх спортсменів на найбільших спортивних змаганнях у Львові. “Веде її, як найкращий, найчесніший, найбільш гідний і заслужений, один із тих, що на Олімпіадах складають від імені всіх інших змагову присягу” – так писали про роль Шуха очевидці.

“Фама” Романа Шухевича.
Менше двох років, які пройшли з часу звільнення з в’язниці (27 січня 1937 року) й до грудня 1938 року, коли Шух нелегально переходить на Карпатську Україну, довший час були найменш дослідженими в біографії майбутнього командира УПА. Відомо, що Роман Шухевич в цей час відбуває короткий спеціальний курс у мюнхенській військовій академії (за іншими свідченнями це відбулося у 1929 році). Але найбільшим його творивом стає “Фама” – перша й найбільша рекламна фірма на Галичині (широкому загалу про “Фаму” стало відомо лише у 2005 році, коли вийшли спогади співвласника фірми Богдана Чайківського).
Проблемою, з якою зіткнувся Шух вийшовши з тюрми, стала заборона влаштовуватись на роботу в державні установи. Намагаючись якось забезпечити свою сім’ю, а також чисельних колишніх політичних в’язнів, яких не бракувало в той час на Галичині, Шух спільно із Чайківським засновує рекламну фірму.
Богдан Чайківський із студентських років був квартирантом у родини Шухевичів. Роман з повагою ставився до його інтелектуальних здібностей, хоча й дозволяв собі кепкувати з хлопця. Так, він ніколи не пропонував Богданові вступити в ОУН, але при родині жартував: “Ми можемо тебе хоч нині записати в ОУН. Будеш бойовиком. Згода?” На це мати Шухевича усміхаючись зауважувала, щоб не страшили хлопця, але Роман додавав: “Ну-ну, ми його запишемо”.
В бізнесі ще яскравіше проявилися характерні для Шуха риси: любов до пригод, що межує з відчайдушною відвагою, винахідливість та жертовність.
Якось хлопці, щоб прорекламувати фірму оголосили, що з даху готелю “Жорж” викинеться жінка. Коли зібрались журналісти, то з даху викинули ляльку із написом фірми, яку рекламували. “Фама” ставала популярною. Її відділення з’являлись по всій Західній Україні, а рекламні оголошення виходили в газетах Німеччини й Угорщини.
“Фама”, що розміщувала рекламу в газетах та на інформаційних плакатах, дуже швидко вийшла на рівень кіно-реклами, яку демонстрували перед показом фільмів. До того ж, хлопці організували ефективну розвідувальну службу, яка складалась з дівчат, що працювали телефоністками й часто давали знати, коли мова їх клієнтів стосувалась рекламного бізнесу.
Для Шуха було важливо щоб колишні в’язні мали можливість працювати та утримувати свої сім’ї. Окрім офіційної каси, “Фама” мала й “чорну” касу, де відкладались гроші для потреб ОУН. Фірма Шухевича вже тоді була надійним пристановищем для українських націоналістів.
Чайківський згадує один випадок, який він пережив із Шухом. В “Фамі” працював маляр дуже характерної єврейської національності. Якось на фірму прийшов Юліан Шепарович, що представляв один із найбільших кооперативів – Центросоюз, йому кортіло побачити як виготовляються замовлені плакати. Хлопці не уявляли як відреагує колишній отаман Української Галицької Армії, та командир бронепотягу “Запорожець” в армії УНР на маляра-єврея… Шепарович побачивши цікавого художника запитав: “То що, у вас тут жид працює?”, на що той, швидше за Шуха відповів: “Я називаюся Левко Берлін, я є Мойшейового визнання. Але я родився в Україні і вважаю себе за українця!”. Після цього спокійно повернувся далі до своєї роботи.
Здивований колишній офіцер вийшов з кімнати й лише промовив: “Але дістав лекцію з патріотизму!” 
У всіх сферах, до яких був причетний Шух, він підтверджував своє оунівське реноме „105-процентного”.

Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ

До теми:
Богдан Чайківський (“Фама”): “Якось ішли ми з Романом з церкви Юра. Приступає до нас якийсь цивіль. Роман каже: “То є шеф розвідки польської”. Той вітається з нами й починає говорити до Романа: “Пане інженере…” А Роман до нього: “Я би не хотів, аби ми так зустрічалися й бачилися. Люди виходять з церкви, побачать нас й скажуть, що я ваш агент”. А той відповів: “Ні, вони, напевно, скажуть, що шеф розвідки розмовляє з шефом контррозвідки”. Таке було їхнє ставлення до Романа”.

Богдан Чайківський (“Фама”): “Пригадую такий випадок. Була осінь, сіро, дощ, на площі – нікого. А на краю її стояла помпа. Роман розібрався й каже до мене: “Пішли під струю води!” Я кажу: “Не можу. Застуджуся, дістану катар”. Роман пішов під воду, вмився і знов каже: “Пішли! Не бійся, Богдане, холєра тебе не візьме. А як має щось статися, то й так станеться”. Роман дуже вірив у долю, призначення”.