12 жовтня до Дня Української Повстанської Армії відбулася зустріч острозьких сумівців та гостей із ветераном УПА, учасником повстання в Норильську паном Дмитром Григоровичем Авдєєвим.
Їх було троє. І вони мали наказ роззброїти групу угорських солдатів, котрі квартирували в одній сільській хаті. Вони прийшли тоді, коли мадяри сиділи за столом. Перший, навівши дуло гвинтівки на них, викрикнув:
«Руки вгору!»
Інші двоє вийшли з-за його спини і забрали зброю.
Стоячи з піднятими догори руками, один з угорців запитав:
«Хто ви? Хто дав такий наказ?»
«Це наказ Української Повстанчої Армії».
Тоді угорці сказали, що вони хочуть вступити до лав УПА.
«І повірте, - сказав пан Дмитро, - вони ще краще воювали за Україну, ніж декотрі наші».
Дмитро Авдєєв уже старший чоловік. Він кожної неділі ходить до Свято-Миколаївської церкви в Острозі, де служить паламарем, читає історичну літературу, газети, працює по господарству. І щороку їздить на Гурби та до Берестечка, щоб вшанувати пам'ять полеглих борців за волю України.
Це він був один з тих трьох, котрі роззброїли дванадцятьох угорських солдатів. У 17 років він пішов в УПА.
Дмитро Авдєєв, 1926 року народження, родом з хутора Монастирок, що біля Острога. Його дід, офіцер царської армії, мав дванадцять десятин землі. Батьки Дмитра з чотирма синами обробляли цю землю, а в їхній хаті за Польщі була читальня «Просвіти». Коли у селі Розваж відкрилася польська школа, діти пішли вчитися. «У школі були поляки, євреї. Нав’язували нам різні поняття: революція…». Брав участь у діяльності гуртка «Козачки», де вчитель розповідав дітям про Запорізьку Січ, козаків, традиції, прищеплював любов до рідної землі.
«Був у нас перебіжчик зі Східної України, Іван. Утік під час Голодомору 1933 року. Часто, лежачи ночами на сіні, розказував про голод, про те, як там бідує народ, про часи визвольних змагань. Коли прийшла совєцька влада, то протягом двох днів десь дівся і ми більше про нього не чули».
Отоді, у 1939, коли Західна Україна опинилася під совєтською окупацією, Дмитро зрозумів, що таке українська земля. Він вступив у підпільний гурток, котрий організував Іван Швець із села Розваж. Щотижня відбувалися заняття. Вивчали історію, теорію військової справи, говорили про політичне становище України, про здобуття незалежності. Були такі гуртки і по інших селах. Спілкувалися через зв’язкових. Дмитро Григорович згадує, як щонеділі з Дерманя приїжджав чоловік на псевдо «Богун» і проводив лекції для молоді.
Коли почалася німецько-совєтська війна, почали створюватися гуртки повстанських стрільців. А 28 грудня 1943 року зв’язкові передали наказ з’явитися зі зброєю у село Вельбівне. В урочищі Дубинці Дмитро Авдєєв був зарахований до куреня Деркача, сотні Костенка. Відтоді його доля була пов’язана з Українською Повстанською Армією. Геть молодим, вісімнадцятирічним, брав участь у бою під Гурбами. У квітні 1944 неподалік с. Гурби Мізоцького р-ну Рівненської області відбулася велика битва між відділами НКВС (30 тис. чол. під командуванням ген. Марченка) та УПА-Південь (5 тис. чол. під командуванням Миколи Свистуна, «Ясеня»). У цьому бою УПА втратила 3588 чоловік. Дмитро був поранений у ногу, після чого три місяці переховувався і лікувався в криївках.
Енкаведисти заарештували Дмитра Авдєєва 1 квітня 1945, коли йшов попрощатися з мамою. Слідство проходило в Острозі.
«Вони мене били. Хотіли, щоб я дав зізнання, де переховується курінь, розміщення криївок, імена зв’язкових. Але я мовчав, бо давав присягу вояка Української Повстанської Армії...».
Дмитро чекав смерті. «Два сержанти і слідчий поставили лицем до стінки. Стріляли мимо в тому погребі, тільки штукатурка летіла».
18-річний юнак отримав 25 років таборів. На пересильному пункті у Харкові на засуджених накинулись вуркагани. Забирали їжу, одяг, били. Дмитро Григорович впевнений, що це була спланована акція. Далі був Норильськ. Повстання каторжан. Потім Колима. Голодні, холодні.
«Я вірю в Бога. І тоді вірив в те, що таки повернемось на рідну землю. Ця віра мене і врятувала».
Наприкінці 1956 дали документи і звільнення. «Видали картку, зарплату. Приїжджаю в Остріг. Не знаю, де мама, брати. В КГБ викликають через день. Прийняла мене бабця моя. Дізнався, що братів і маму ще в 1947 вивезли на Урал. Приїхав я на Урал, побачив братів, а маму вже не застав. Повернувся назад, бабцю доглядав. Познайомився зі своєю половинкою. Вчора було 52 роки від нашого весілля. Діток троє маю. Дві доці, а син трагічно загинув. Маю внука і внучку. Розповідаю їм про ті часи, вони не вірять», - посміхається Дмитро Григорович.
Він щасливий, що дочекався вільної України. Наприкінці 80-х був одним з організаторів осередку РУХу в Острозі. Увесь час, до пенсії, працював зварювальником, має своїх учнів. Тепер прислуговує у храмі і закликає не нарікати на долю, а розбудовувати нашу державу.
На зустріч із острозькими сумівцями пан Дмитро прийшов у вишитій краватці. Приніс кілька старих світлин, на яких зображені побратими, котрі разом з ним були в таборах ГУЛАГу, були і нові фотографії – із однодумцями, родиною. Наприкінці зустрічі разом із сумівцями та гостями переглянув документальний фільм «Повстання в Норильську».
Подруга Іванна Голуб'юк
P.S. На вісімнадцятому році незалежності Української держави Українська Повстанська Армія не визнана воюючою стороною. Їх залишилося небагато. І долі багатьох схожі на долю пана Дмитра. Інші не повернулися з Сибіру. Інші померли у муках в катівнях НКВД-МГБ-КГБ. Хтось зломився. А хтось повернувся – скалічений, але сильний духом. Нам треба навчитись слухати. Слухати, запам’ятовувати і діяти. «Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю всієї Нації» (14-те правило українського націоналіста).
12 жовтня 2009 року Божого
