Велич цього чоловіка не обмежувалася лише виключно фізичною поставою (а мало хто в Тернополі міг би похвалитися такими пізнаваними здалеку і кожному габаритами!), але й величезною, майже безмірною простотою душі, мудрістю та любов’ю до всього, що його оточувало.

     Тернопільські СУМ’івці знали про це чи не найбільше, адже з 1998 року, зловживаючи терпінням та філософським світоглядом нашого Друга, ми затишно розташувалися у приміщенні Інституту національного відродження України, який очолював і в будівлі якого фактично жив наш пан Ігор.

     Якось так сталося, що ми його вважали, якщо не батьком, то, принаймні, дядьком нашого осередку – Ґерета вишколив засновника і Провідника організації Сергія Підмогильного та був для нього справжнім вчителем, то ж це родинне ставлення ми сміливо проектували й на себе.

     Ким для нас ще був Ґерета?! Та, мабуть, духом і символом цього міста. Співмірним із тернопільським ставом і тернопільським небом. Таким ж стрімким у поглядах і мисленні, як шпилі Катедри, таким ж твердим у своїх переконаннях, як мури міського замку, таким  ж колоритним і неповторним, як пісні у Його виконанні.

     Ґерета був одним із нас. Він писав нам листи, хоч „жив” на поверх вище нашого осідку, він тішився коли ми приходили до нього колядувати і дарував в подяку брошури „Мала історія України” та „Григір Орлик – великий мазепинець”. Він позичав із наших післятаборових запасів бляшанки з консервами і завжди акуратно їх повертав з неодмінним перепрошуванням. Він вчив нас читати пресу та зберігати кожен клапоть архівних документів. Він закликав нас до порядку, апелюючи до того, що „українська молодь повинна бути акуратною в усьому”. Він вчив нас бачити картини, розповідаючи про „акварельки, які ніби сонцем підбиті”.

     Коли „дядько” помер, відійшов у Вічність, ми ще деякий час рухалися по інерції не відчуваючи Його відсутності. Він залишався для нас й надалі – ҐЕРЕТОЮ.

     Лише з часом, прийшовши до могили на Великоберезовицькому цвинтарі, ми побачили висіченого на кам’яній брилі слоника і надпис „Окрайцем неба вмів вмиватися”. Тоді ми зрозуміли, що нашого пана Ігоря вже немає поруч...

     Якось серед стосів паперу хтось із нас надибав коротенькі віршики розтиражовані на пожовтілих аркушах: „Голосую без секрету я за Ігоря Ґерету!”, „Лише Ґерета розрухає парламентську карету!”... Серед них був один, який, згодом, став нашим найулюбленішим: „Ігор Ґерета – волі прикмета!”. Його ми цитували під час нічних поклейок листівок, його ми кричали пікетуючи органи влади в знак протесту проти звільнення прем’єра Ющенка, його ми використовуємо, як своєрідний пароль-гасло, щоб пересвідчитися, чи пам’ятаємо.