19 січня минула чергова, тепер 95-а, річниця з дня народження Ярослава Стецька. Вона не додала чогось нового в наше пізнання історичної правди та відкриття образу Провідника, що залишив свій слід не тільки в українському суспільно-політичному житті, але й в житті нашої Спілки. Що заважає нам розкрити постать Стецька і що про нього ми не знаємо – у нашому матеріалі.

Ярослав Стецько належить до тієї когорти особистостей, про яких багато говорять та пишуть як їх прихильники-послідовники, так і політичні та ідеологічні опоненти. Інколи складається враження, що постаті Коновальця, Бандери, Шухевича й Стецька є надзвичайно відомими, а їхні біографії детально вивчені та знані мало не кожному більш-менш інтелігентному українцю.

Втім, на практиці, окрім гучного імені (яке часто контраверсійно використовується), доводиться зустрічати повне незнання біографічних сторінок провідників. На мою думку, повноцінному сприйняттю постаті Ярослава Стецька заважають три чинники:

1. Надзвичайно сильна прив’язка імені Провідника до подій, що відбулись 30 червня 1941 року. Часто можна зустріти міцну асоціацію постаті Стецька та цього важливого політичного Акту, проте, в житті Ярослава Стецька є дуже багато цікавих й важливих сторінок, які відбулись до і після тієї дати;
2. «Фотографічне сприйняття Стецька» – поширення в нашій уяві образу Провідника, якого ми знаємо із пізніх світлин (інтелігентного, але уже старшого й зрілого чоловіка). Це дещо утруднює сприйняття Ярослава Стецька як активного студента найкращих у Польщі ВУЗів, юного ідеолога відомої ОУН;
3. Сприйняття Ярослава Стецька крізь призму постаті Слави Стецько – безперечно сильної й харизматичної особи. Що, до певної міри, перешкоджає оцінити Провідника в цілості, як самодостатню особистість.

Виходячи з цих зауважень хочеться, хоча б схематично, подати штрихи до образу відомого ідеолога, організатора, політичного діяча...

Стецько-мислитель.   Підпільна й надзвичайно поширена у 30-х роках минулого століття Організація Українських Націоналістів пропагувала свою ідею через ряд заборонених видань: „Сурму”, „Розбудову нації”, „Вісник КЕ ОУН” та „Юнак”. І якщо перші два видання виходили за межами України і конспіративним шляхами потрапляли на Галичину, то „Вісник..” та „Юнак” друкувались безпосередньо на Західно-українських землях. Редактором оцих видань й був студент Львівського та Краківського університетів 19-літній Ярослав Стецько.

Коли у 1936 році відбувся Львівський процес над Крайовим Проводом ОУН, то наймолодшим на лаві підсудних був саме він (окрім дівчат з розвідувального відділу: доньки директора Національного музею у Львові – Віри Свєнціцької, доньки професора математики – Катрусі Зарицкої та доньки відомого адвоката та директора „Дністра” – Дарії Федак). І якщо підсудним інкримінувались конкретні злочини: спостереження, виготовлення вибухівки та скоєння атентатів, то ідеологічного і політичного референтів – Ярослава Стецька і Володимира Яніва (в майбутньому – ректора Українського Вільного Університету) прокурор звинуватив у „отруєнні душ українського суспільства”.

Стецько і Янів були найнебезпечнішими з огляду польського прокурора та цілковито невинними на думку адвоката д-ра Старосольського: „...чинити є легко, думати є тяжко. Чинами реагувати на становище, на дійсність є для молодої генерації психологічно багато легше, навіть якщо це має коштувати життя, зате важко їй духовою творчістю шукати відповідей на всі болючі питання. А тому я маю право сказати, що обидва мої клієнти вибрали з-поміж усіх тих обов’язків, які стояли перед молодими українськими патріотами, найважчий обов’язок, на який дуже важко зважитися, головно молодій людині: обов’язок – знайти розумне розв’язання проблем цієї страшної, критичної ситуації, в якій сьогодні перебуває весь світ, а українська нація зокрема”. Стецько-мислитель, ідеолог – це та сфера, що потребує ще своїх дослідників.

Cтецько-організатор.   Часто можна зустріти твердження: „Стецько був заступником Бандери у революційному Проводі ОУН!”. Дійсно так, але Стецько був і Головою Проводу ОУН від 1968 до 1986-го років (18 років, найдовше з усіх провідників Організації). Більше того, старанням Ярослава Стецька провід ОУН і було відновлено у діаспорі (до того існували „закордонні частини ОУН”).

Переглядаючи звернення Стецька до сумівців, можна часто зустріти його заклик: „Міряйте свої сили не реальним, але бажаним!”. Важко уявити, що у 1936 році, на судовому процесі, перед тюремним ув’язненням, Стецько заявив: „я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів...”, а вже через 10 років йому вдалось організувати Антибільшовицький Блок Народів.

І ще один момент про який мало говорять: саме Стецьку, після його звільнення з ув’язнення, Євген Коновалець довірив підготовити ІІ (Римський) Великий Збір ОУН. Збір був нечисельним (19 провідних осіб), але характерно, що саме Стецько працював у 3-х із 4-х комісій (окрім „військової”), які готували Збір. А на самому Зборів він був секретарем та головою Резолюційної комісії.

Ярослав Стецько був не лише організатором, але й, сучасною мовою, вдалим політ-технологом. Прес-конференція Хрущова у Стокгольмі, з нагоди відвідин цієї країни, перетворилась в брутальне обурення та лайку на націоналістів. Годину Хрущов не міг дійти до тями з того факту, що напередодні Стецько відвідав з вінком квітів могилу Карла ХІІ. Один звичайний жест, але наскільки ефектним та ефективним виявився! Ярослав Стецько був надзвичайним організатором: редакцій, організацій, міжнародних спільнот. Він був Провідником.

Стецько-державний муж.   Ця іпостась є близькою до попередньої і значною мірою стосується діаспорського періоду його життя (тут не зупинятимемось на Акті 30 червня 1941 року та визначній ролі в його прийнятті Ярослава Стецька).

Промовистий факт: у 1958 році українська делегація, на чолі із Ярославом Стецьком взяла участь у створенні Світової Антикомуністичної Ліги (Мехіко), втім офіційно Україну прийняли до цієї організації лише у 1967. Причина криється у принциповій позиції Стецька, що Ліга повинна бути не просто „антикомуністичною”, але й повинна виступати проти російського імперіалізму. За наполяганням українців таку поправку було внесено в статут цієї організації. Інше питання, яке „лобіював” Ярослав Стецько – Україна повинна бути представлена в Світовій Антикомуністичній Лізі на рівні з іншими державними делегаціями (американською, канадською, німецькою та ін.) Сьогодні важко уявити подібну принциповість політиків, але Стецько був таким і завдяки своїй поставі добився реалізації цих двох принципів.

Він був харизматичною постаттю, яку визнавали державні діячі багатьох країн. Чого лиш вартий спогад про те, що генеральний секретар НАТО Джон Гекет, близький друг Стецька, написав книжку „Третя світова війна”, де змоделював ситуацію, що націоналісти опанували КГБ, здійснили переворот та розвалили СРСР.

Чи інший випадок: прем’єр-міністр Туреччини запросив Ярослава Стецька офіційно в гості і, не зважаючи на гучні протести радянських дипломатів, організував подорож Стецька по Чорному морю – щоб той міг побачити береги України та набрати морської води своєї Батьківщини.

В контексті сумівської розмови варто було б згадати й такий момент: коли у 1967 році в Токіо прийняли Україну до Світової Антикомуністичної Ліги, то українська делегація (11 членів) складалась із подружжя Стецьків, представників поважних організацій Америки та Канади, одного пластуна із Австралії та шести (!) сумівців.

Чи мислиме таке представництво для сучасних політ-діячів та організацій? Але Стецько вмів і хотів плекати політичну еліту бездержавної нації.

Неможливо в одній чи кількох статтях розкрити образ Ярослава Стецька, але цілком можливо, хоча б у ювілейний рік, зібрати спогади багатьох сумівців, які за життя Провідника були поруч нього.

Але може не має часу? Можливості? То лише згадаймо його заклик: „Міряйте свої сили не реальним, але бажаним!”, „Бажаймо Великого!”