Щодо дня народження, так само як і до місця народження та дня смерті Олени Теліги, існують різні версії. За одними даними народилася Олена Шовгенова (Теліга) 21 липня 1906 року в м. Еллінську, що під Москвою, за іншими - 21 липня 1907 року у Санкт-Петербурзі, де її батько перебував на службі. Росла і виховувалась цілком під впливом російської мови та культури. Переїхала з батьками до Києва у 1918 році.
Після того як Україну окупувала радянська влада, Оленина сім’я, відчувши на собі усі комуністичні “радості” (голод, тяжка праця заради шматка хліба, гоніння), виїхала з України. Олені тоді було лише 16. Батько виїхав раніше – разом з евакуйованим урядом
УНР, при якому служив.
У 1922 році сім’я Шовгенових оселилася у Чехії, у містечку Подєбради, яке стало осередком культурного життя української еміграції.
Української мови у зросійщеному Києві вона так і не вивчила, тому почала надолужувати тут. Їй багато хто у цьому допомагав. Особливо Михайло Теліга – її майбутній чоловік. Зрештою, Олена призвичаїлась, але зі своїм братом Сергієм розмовляла російською. Спілкувалася також і з російськими емігрантами. Проте все змінилось якось враз. Ось як вона сама про це розповідала Уласові Самчуку:
“...я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і не відомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”... “Мордописня”... Всі з того реготалися... а я враз почула в собі гострий протест. У мені
дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!”
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулась. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не розмовляв, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії”.
Так Україна отримала талановиту поетесу та публіцистку, яка, на жаль, не встигла бодай наполовину зреалізувати свій талант.
Поетичний та публіцистичний доробок Олени Теліги хоч і невеликий, проте такої потужної сили й енергії, що лиш цілком байдужого не зірве до дії. Все, що тоді писалося, вона оцінювала лиш із погляду тієї революційної доби, тих потреб, які вбачала для України корисними та необхідними у бурхливий час свого сьогодення. Вона засуджувала усілякі сентименти чи скигління, сірість чи безнадію у творчості. Вона закликала творити нові образи борців, героїв та героїнь.
Особливу увагу приділяла новому образу української жінки. “Роля української жінки, – писала вона, – так само вийняткова, як вийнятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його будівничим, допомагаючи мужчинам, і в той же час господинею в житті мужчин”.
Та рвуться пальці – довгі і стрункі,
Роздерти звички, як старі котари,
Щоб взяти зброю з вашої руки
І вдарить твердо – там, де треба вдарить.
- О.Теліга, „Відповідь”
Шляхетна, високоморальна та принципова. Олена Теліга ставила високі вимоги до всіх і до себе також. Вона завжди, за будь-яких умов, намагалася слідувати своїм законам моралі, які називає “цивільною відвагою”. Ось як авторка цю відвагу виясняє:
“Отже, чи може бути правдиве розуміння геройства без звичайної цивільної відваги? Ні, тисячу разів ні.
Що ж то є, ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї? Які її основні прикмети?
То є передусім вміння сказати “ні”, коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням.
То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш.
То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не шепотіти її по кутах іншим, нагороджуючи при зустрічі об’єкт своїх шепотінь дружнім поглядом і сердечним стиском руки”.
Не відступилася вона від цих принципів ні тоді, коли через їх дотримання могла втратити найкращу подругу, ні тоді, коли їй самій загрожувала смертельна небезпека.
Коли Німеччина напала на Радянський Союз, декларуючи це як війну з більшовизмом та комунізмом, деякі націоналісти повірили, що матимуть нагоду після перемоги розбудовувати свою країну. Теліга, разом з іншими діячами, вирушила на Схід, хоч багато хто і відмовляв її від цього небезпечного кроку. Але вона понад усе прагнула повернутися на Батьківщину. “Перейшовши убрід бурхливі води” Збруча, Олена таки повернулась до рідного Києва й очолила там Спілку українських письменників.
Дуже швидко всі зрозуміли хибність сподівань щодо гітлерівців та їхніх планів. Відродження української нації було для них шкідливим, тому діяльність Теліги на чолі Спілки була для них злочинною.
Коли нависла загроза арештів, з Оленою Телігою на конспіративній квартирі зустрівся
Олег Ольжич.
Він передав інформацію та наказ покинути Київ. На що Олена рішуче заявила: “Я не їду... Перед небезпекою я не тікатиму. Я з Києва більше не виїду. Я належу до нього. Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться в очі смерті і не відступає”.
За іншими спогадами довідуємось, що коли Олену Телігу повідомили про загрозу арештів і порадили не йти до будинку Спілки письменників, вона відповіла: “На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою – їх також поарештують. Я не можу втікти, бо хтось
міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця”.
Того дня, всіх, хто заходив до Спілки письменників, затримували. Прийшов туди того дня і Михайло Теліга. Зрештою, сказали, що хто не належить до Спілки, може піти. Один із членів Спілки пішов, а Михайло лишився.
Орієнтовно 21 лютого (за іншими даними – 13 лютого) 1942 року всіх їх розстріляли
гестапівці
у
Бабиному Яру. Ні сліду, ні могили... Лише пам’ять. Вічна і славна!
Вона жила і загинула, вказавши всім, якою дорогою слід нам іти: не слова, а чину, не страху, а боротьби!
- Людмила Юрченко (Київ)
