Андрій Гайдамаха: «Я вірю в те, що нація народить і вилонить з-поміж нас гідних та відданих провідників і будівничих» Центральним ювілеєм, який відзначає СУМ цього року, є 100-ліття з дня народження Провідника ОУН Степана Бандери. З цієї нагоди в "Сумівській бесіді" ми вирішили поспілкуватися із довголітнім членом СУМ та Головою Проводу Організації Українських Націоналістів Другом Андрієм Гайдамахою. Що думає Друг Андрій про Степана Бандеру, про плекання нових провідників та сумівську діяльність - про це все та й не тільки у нашому матеріалі.

Ким для Вас є Степан Бандера?

Для мене С.Бандера належить до ряду видатних особистостей нашої новітньої історії, таких як Котляревський, Шевченко, Франко, Міхновський, Петлюра й Коновалець. Усі вони своїм життям і своїми ідеями фактично заклали основу сучасної України, зробили такі вирішальні речі, які визначили подальший шлях історичного розвитку України. Без них сучасна Україна й незалежна держава була б немислима. Якщо назвати аналогічних державотворчих постатей за їхньою значимістю, то я Бандеру порівнюю з Мацціні, Шарлем де Голем та Ганді. Бандера ще й приклад цільної та багатогранної особистості. Він був, безперечно, вольовою людиною, при тому ще й добрим організатором та талановитим мислителем. Досі його праці на ідеологічні та політичні теми мало відомі й недостатньо поширені. Бандера був людиною скромною, глибоко віруючою. Про особу Бандери я вперше довідався 15 жовтня 1959 року в Римі, де я молодим хлопцем навчався: того ж дня відбувся урочистий акт посвячення новозбудованого будинку Української Папської Малої Семінарії на вулиці Боччеа. Акт посвячення здійснював Архиєпископ скитальців Іван Бучко, з Голландії прибув відомий чоловічий хор під керівництвом диригента М.Антоновича. Хоча це був привід для радости, однак наші отці-настоятелі чомусь пошепки між собою розмовляли і повідомили нас, що в Мюнхені трагічно загинув видатний український діяч. Серед святкових гостей поширювався настрій жалоби. Згодом я довідався, що саме того дня в Мюнхені підступно вбили Провідника ОУН Степана Бандеру.

Річницю Романа Шухевича було відзначено на державному рівні, щоправда суспільство не було і не є консолідоване щодо діяльності Шухевича та УПА. Як буде із ювілеєм Степана Бандери?

Постать такої величини і такого випромінювання, як С.Бандера завжди буде сприйматися оточенням неоднозначно. Тим паче, що Бандера належав до рідкісної категорії націоналістів-революціонерів, які мислили про кардинальні зміни у суспільстві та про радикальні методи дії, що ми їх традиційно називаємо героїчними чинами. Однак частина поляків, попри все, зокрема після голосних і мужніх виступів Бандери на Варшавському та Львівському судових процесах зі смертними вироками, ставилася до молодого лідера націоналістичного руху з повагою. Те саме стосується й післявоєнних німців, адже з поліційних актів у Баварському архіві, які нині відкриті для дослідження, довідуємося, що німецька влада трактувала замах найвищих радянських чинників на життя Провідника ОУН як агресію проти німецької держави. Про це, між іншим, згадує Райнгард Гайденройтер, колишній голова держархіву в Мюнхені і викладач УВУ. Натомість більшовики і, боюся, що й нинішні володарі Кремля, судячи за їхніми стереотипними висловлюваннями на адресу українських самостійників, по своїй імперській суті завжди були ворогами Української державності, вони ще й нині зовсім не готові сприймати українців як окрему націю з правом на державне самовизначення. А це їхня найбільша вада і біда, а якщо вони цієї вади не позбудуться, то вона призведе їх врешті до упадку. А серед українців особистість С.Бандери стає дедалі більш відомою і сприймається на рівні державного діяча, заслуги якого перед нацією будуть оцінені аналогічно як заслуги гетьмана Мазепи й отамана Петлюри. Мірою розвіювання пропагандивного туману, яким вороги й супротивники намагалися закутати правду про Бандеру, і розкриття його діяльності у працях неупереджених істориків, ця постать буде загально сприйнята усім українським суспільством і увійде в усі підручники історії як позитивна та знакова особистість. У політиці, як і в науково-популярній історії, часто домінують моди. Так, нині чомусь стало модно Бандеру порівнювати з «терористами» мало не фундаментального ісламського чи анархістського штибу. Це свідчить про явну тенденційність таких авторів і невисокий рівень їхнього критичного розуму. На жаль, вони воліють віддати данину сенсаційній пресі, ніж служити науковій Правді. Не знаю, чи взагалі існує можливість намалювати цілком «об’єктивну» картину якогось політичного діяча й, зокрема, такого як Бандера, який жив у дуже непростих обставинах та часто діяв у т.зв. межових ситуаціях. А втім, з Бандерою буде як з кожною епохальною постаттю: кожне чергове покоління покликане дати нове прочитання і тлумачення таких постатей, як Хмельницький, Мазепа, Шевченко, Леся Українка, Петлюра, Коновалець, Стецько, Бандера, Шептицький тощо – всі вони є творцями новітньої української нації. До речі, про більшість із них до нині не появилася жодна солідна наукова біографія з-під пера талановитого дослідника. Цей борг мають сплатити нинішнє і майбутнє покоління істориків та письменників. Незважаючи на те, що українське суспільство, яке нещодавно вийшло з большевицького тоталітаризму і ще мало знає про свою власну національну історію, минулорічні відзначення Головного Командира УПА Р.Шухевича в Україні можна вважати переломним у сприйнятті визвольних змагань на т.зв. державному рівні. Треба віддати належне Президентові В.Ющенкові, що він ушанував пам’ять не тільки Р.Шухевича з нагоди 100-річчя з дня народження, а й віддав шану воїнам ОУН й УПА, лідером і командиром яких був Р.Шухевич. До палацу «Україна» завітала була також Юлія Тимошенко, яка фактично не бажала відставати від першої особи країни. Потрібно зазначити, що минулорічне свято Покрови й урочистості в палаці «Україна» організували, проплатили й провели ми виключно з допомогою зібраних патріотичною громадою коштів. Секретаріят Президента лише використав цей привід для виступу В.Ющенка та нагородження Р.Шухевича й інших заслужених громадян. Ми уважаємо за велику честь, що Глава держави прибув на наше громадське свято для державного акту і звеличив ветеранів визвольних змагань своєю присутністю. Нагородження Р.Шухевича званням Героя України посмертно викликало невеликий, зате голосний протест з боку декого, хто залишився в полоні історичних фальсифікацій і не хоче змиритися з історичною правдою. Але вона вперто й безапеляційно стає надбанням широкої громадськості. Цьому також допомогла унікальна, дуже інформативна і базована на досі недоступних документах фотовиставка «УПА. Історія нескорених». Ця виставка знову таки була створена молодими істориками з львівського «Центру дослідження визвольного руху», який здобув собі високий авторитет як в Україні, так і за її межами. Фотовиставка продовжує виставлятися по різних містах України. Особисто ставлюся з великою засторогою до надання державних нагород у нинішній Україні, де вчорашні «фальсифікатори» раптом стають «героями» сумнівної моральної якості. Здоровіше для розвитку оновленого суспільства було б запровадити нову, несплямлену відзнаку. Такою міг би стати Орден Свободи, ініціятива якого нещодавно виникла з боку громадськості і, треба сподіватися, Президент її підхопить. 2009 рік буде Роком С.Бандери й ОУН, яка була заснована 80 років тому. Українська патріотична громадськість відзначатиме цю ювілейну дату численними заходами місцевого значення. Історики готують дослідження, режисери знімають цілу низку документальних фільмів, з’являться популярні видання, а 1 січня 2009 року відбудуться урочистості в Старому Угринові – рідному селі, де народився С.Бандера й де знаходиться музейно-меморіяльний комплекс його імени. Закликаю всіх відвідати це святе місце. На державному рівні ми також покладаємося на підтримку центральних заходів, присвячених вшануванню пам’яті С.Бандери. Українська пошта готує випуск поштової марки і конверти зі спеціяльним штампом для погашення марки. Автор портрету поштової марки – відомий художник Василь Василенко. Заплановано й центральне відзначення у Києві. Однак розмах цього та інших відзначень залежатиме від фінансових можливостей, які у бюджеті на 2009 катастрофічно скоротяться внаслідок фінансової кризи в Україні. Боюся, що й в уряді нового формату дадуться взнаки «стримуючі фактори» стосовно національного чинника. Насторожує такий факт: представник фракції БЮТу заявляє, що питання мови й визнання УПА будуть вилучені з нової коаліційної угоди, бо, мовляв, вони «образливі та антиросійські»... Тут на думку спадають слова перестороги Євгена Сверстюка з приводу морального обличчя політичних діячів у Києві: дуже мало серед них «особистостей першого ряду», які пройняті вірою в Бога, в його Закон і в українську націю, в її честь та гідність. Політикам, які «бояться» Москви та її імперського минулого, не місце ні у Верховній Раді України, ні в уряді, ні в українській дипломатії. Уже так склалося, що ми відзначатимемо не тільки столітній ювілей народження С.Бандери, а й 50-річчя його трагічної загибелі. Цю подію ми відзначатимемо в Мюнхені 9 жовтня й очікуємо багато гостей з Україні та з діяспори. До речі, саме в той час СУ СУМ відбуватиме свої пленарні наради у Мюнхені.

Бандера і його наступники – Ленкавський та Стецько були дуже прихильними до сумівської діяльності, можна сказати відродили СУМ в діаспорі. Наступні Провідники ОУН – Василь Олеськів, Слава Стецько та Ви були уже членами СУМу. Відповідно напрошується питання, яким часто спекулюють різні середовища: наскільки СУМ є «бандерівською» організацією?

Не люблю, коли вживають прикметник «бандерівський» на означення чогось відрубного й відділеного від загального. Це надає твердженню якийсь негативний відтінок. Мені здається, що СУМ було відновлено 1946 року в еміграції під т.зв. помаранчевим гаслом «Схід і Захід разом!». Адже в таборах переміщенних осіб у Німеччині було дуже багато молодих українців з різних регіонів України. Під час війни через Похідні групи, які йшли з фронтом по всій центральній та східній Україні і ставили собі за мету разом з місцевими патріотами відновити самостійне державне життя, відбувся жвавий контакт західноукраїнців зі східноукраїнцями. Після відступу червоної армії багато радянських працівників лишилися в Західній Україні і вступили в ряди ОУН. Найвідоміші приклади – це письменник Йосип Позичанюк та колишній член Центральної Ради Кирило Осьмак, пізніший Президент УГВР. Навіть Іван Багряний, пізніший голова УРДП, певний час брав участь у нарадах Проводу ОУН у Львові. Отже, ініціятори відновлення СУМ в еміграції мали благородну й конструктивну думку – створити єдину й соборну молодіжну організацію. В її рядах молоді українці, інтегруючись у демократичний західний світ, мали пройти формування не тільки волі й характеру, а виховуватися теж у свідомості служити своїй громаді та поневоленій Україні. Разом із тим в еміграції опинилися багато вихідців із Західної України, які були пластунами й далі розвивали пластову організацію. Натомість еміграційний Пласт, який себе заявляв «поза політикою» і де спочатку тон завдавали представники з мельниківського крила ОУН, які ревниво сприймали визвольну боротьбу ОУН й УПА або навіть заперечували її всенародну підтримку, став таким собі закритим та «елітним» товариством. Хоча до нього належали провідні представники усіх трьох політично розрізнених структур ОУН. Нині, на щастя, ці різниці відійшли в минуле і вже не мають або, принаймні, не повинні мати суттєвого значення. Україна – це величезне поле для виховної праці не лише одної-двох, а то й десятків різних молодіжних організацій. Сьогодні однаково патріотичними є названі вгорі дві молодіжні структури, які мають великий досвід виховної праці і велику перспективу для розвитку. І пластуни, і сумівці мають нагоду виховувати всі майбутні покоління на геройських прикладах сотень і сотень видатних борців, священиків, мучеників – всі вони творять золотий фонд українського мартирологу визвольних змагань. Більшість із них належали до ОУН, воювали в рядах УПА, поневірялися в нацистських і сталінських концтаборах, поклали своє життя на високий вівтар Батьківщини. Перед маєстатом їхнього геройства повинні зникнути усі дрібні різниці та замовкнути вчорашні суперечки про другорядне й надумане. Дай Боже, аби в СУМі в Україні та діяспорі виховувалися майбутні провідники, громадські діячі й політики, священики та єпископи. Це свідчитиме, що в цій організації виховний ідеал та методика виховання видатного педагога Г.Ващенка правильно сформульовані, бо дають позитивний результат.

Бандера і його покоління формувалося завдяки листопадовим подіям 1918 року, діяльності УВО та публіцистиці Донцова. Які чинники можуть сьогодні впливати (або й впливають) на формування провідницьких постав серед молоді?

Насамперед основний вплив на формування особистости С.Бандери мала його родина – його мати, яка походила зі священичого роду, та його батько – світлої пам’яті о.Андрій Бандера, який організував державне життя в ЗУНР і став військовим капеланом в УГА. Згодом його привезли до Києва вже як в’язня большевицької влади, військовий трибунал під головуванням Яковченка виніс швидкий смертний вирок і 10 липня 1941 року розстріляв о.Андрія Бандеру. Звинувачення: «является отцом руководителя краковського центра ОУН Бандери Степана Андреевича». А фактично за те, що він виховав у релігійному та патріотичному дусі семеро дітей, з яких усі сини й дочки зазнали переслідувань, ув’язнення або були вбиті в польських, німецьких і радянських місцях позбавлення волі. Думаю, що цей чинник у формуванні особистості в сім’ї Бандери був вирішальним і основним. Навколо цього вибудувалася вся його пізніша доросла особистість як націоналіста-революціонера та Провідника. Другий чинник – це були ветерани перших, невдалих Визвольних змагань, які стали працювати в освіті, у виховних та освітніх організаціях, у кооперативах, у Церкві. Поляки всіляко дискримінували й принижували українців, що мусило викликати моральний і фізичний спротив. Колишні українські старшини об’єдналися в УВО й організували відплатні акції у відповідь на жорсткий польський гніт. Третім чинником формування покоління С.Бандери було студентське життя, здобування професійної освіти, що дало можливість новому поколінню виробити власний погляд на події, які проходили в Європі та окупованій большевиками Наддніпрянській Україні. А тут свою виховну роль у розвитку націоналістичного руху в Україні відіграв, безперечно, і Дмитро Донцов та інші автори – Маланюк, Ольжич, які друкувалися на сторінках «Літературно-наукового вістника», «Розбудови нації» та інших видань. Студенти володіли чужими мовами й мали вільний доступ до інформації, вчилися у Варшаві, Кракові, Празі, Берліні, Парижі, Лювені та інших вузах Європи. Був це дуже неспокійний час. На українство, яке було розшарпане й перебувало під різними окупаціями, чинився нечуваний тиск, який допровадив до пацифікації під польською займанщиною та до геноцидного Голодомору під большевиками. Європа, невдоволена укладом сил після першої Світової війни, поволі, але цілеспрямовано прямувала до другого збройного зудару. В такій атмосфері, здавалося б, повної безвиході мала горстка відчайдушних націоналістів готується інтелектуально, морально й фізично до здобування української держави і вони були ладні загинути за неї. Наприклад, Коломийська, Стрийська і Чортківська гімназії були, серед інших, тими кузнями волі, характеру та світогляду, які під впливом учителів-січовиків формували безкомпромісних революціонерів. Вони збиралися реалізувати мрію свого життя проголошенням незалежності та побудовою і захистом власної держави, не зважаючи на жодні перешкоди й використовуючи кожну, навіть щонайменшу можливість. Нині на нас упливають ті самі чинники, що й на покоління С.Бандери. Великі та славні традиції двох етапів Визвольних змагань є тим джерелом, яке повинно формувати світогляд молоді і вчить її, що свободу і державність ми виборювали тяжкою кров’ю та титанічними зусиллями. Ці етапи доповнюються наступним періодом духовного Опору української інтелігенції та останнім 20-річчям, як не як, національного відродження у своїй державі. Її мусимо тепер перетворити ще й на справжню українську. Треба тільки вірити у власні сили й утвердити свою національну самосвідомість. Адже покоління Бандери й Шухевича, Стецька й Ленкавського, Стуса й Сверстюка дають нам духовну наснагу і закликають до мужності.

Ви, як наступник Бандери, які бачите найбільші виклики перед українською нацією та державністю?

Виклики перед українською нацією і державою - велетенські. З одного боку, мусимо позбутися, скинути з себе і викорінити в собі страшну спадщину тоталітарного большевицького минулого, яке давить на нас і не дає нам на повну потугу розгорнути наш історичний та національний потенціял. Тут потрібно активної дії всього суспільства. З іншого боку, у наш новий технологічний час і швидкозмінний світ перед нами постають додаткові виклики, які вимагають від нас швидко й розумно долати відстані, які зяють між нами та високорозвиненим Заходом. Від Сходу нам нічого чекати, як тільки повернення у непросвітнє минуле. Навпаки, Схід зможе підніматися лише, взоруючись на наші успіхи – і політичні, й економічні, й культурні та духовні. Але насамперед ми повинні зробити для себе свою домашню задачу: підняти увесь призабутий, заборонений і притлумлений пласт власної історії, літератури, культури, релігії. Зробити так, щоб уся країна та її жителі ототожнювалися зі своїм національним минулим, а інші повністю інтегрувалися в наш національний державний організм. І ще одне – нове, що досі всіма попередниками не було зроблене, бо часи були не такі: ми мусимо створити свій власний національний капітал і на ньому вибудувати нашу національну ідею. Конче потрібен у владі й у нації – економічний націоналізм. Це велетенські нові виклики й вони вимагатимуть від нас надзусиль. Я вірю в те, що нація народить і вилонить з-поміж нас гідних та відданих провідників і будівничих.

Які кроки сьогодні варто зробити, щоб постать Бандери була ближчою для українців, а його діяльність зрозумілішою?

Треба про особистість С.Бандери і його добу всього лише писати солідні наукові дослідження, а їхні результати популяризувати через сучасні засоби масової інформації, як друковані, так і інтернетівські. Треба писати, записувати документальні фільми, знімати художні стрічки, одним словом – маємо відтворити всю велику епопею України - визвольний шлях від поневоленої до державної нації. Бандера і його діяльність стануть повністю зрозумілими на широкому тлі історичного розвитку української нації протягом ХІХ-ХХ століть, і коли в центрі уваги ставитимемо насамперед інтереси України та її місію у світі, зокрема на грані двох світів – Заходу й Сходу, Європи та Азії. Це звучить, може дещо абстрактно, але на прикладі Бандери та інших видатних українців ми побачимо конкретне втілення цього державницького ідеалу.

І, як продовження попереднього питання: на межі січня-лютого виповниться 80 років з дня створення ОУН. Сьогодні, на відміну від УПА, абревіатура ОУН рідше використовується у суспільному дискурсі, але також історія Організації є теж недостатньо висвітленою. Які найважливіші заходи слід зробити, щоб виправити цю ситуацію?

Від необізнаності справжньої історії виникнення та розвитку організованого націоналістичного руху багато хто дуже часто неправильно пояснює, або й заперечує існування та взаємозв’язок між ОУН та УПА. Бо, по суті, це досить проста проблема: основною дійовою політичною силою в середині ХХ століття стала ОУН, зокрема її революційне ядро, яке на початку 40-их років утворилося у Кракові навколо С.Бандери, Р.Шухевича, Я.Стецька, В.Горбового, В.Кука та інших ідейних побратимів. Вони випрацювали детальний план своїх політичних дій на випадок війни, про вибух якої ніхто з них не сумнівався. Програма дій передбачала: розбудовувати організаційну мережу, організувати Похідні групи, творити український легіон як зародок майбутньої революційної армії, оформити Український Національний Комітет як представницький політичний орган для відновлення державної незалежності. Тому події розвивалися за такою логікою: революційний Провід ОУН під керівництвом С.Бандери проголосив проти волі німців 30 червня 1941 р. у Львові Акт відновлення незалежності і створив УДП на чолі з Я.Стецьком; після арештів провідних членів ОУН у вересні 1941 р. 1-ша Конференція ОУН ухвалила постанови про підготовку до активної боротьби з німецьким окупантом, почали формуватися т.зв. Кущі самооборони з членів ОУН; а восени 1942 р. збройні відділи ОУН перетворилися в УПА до боротьби спершу з німцями, а згодом – з червоною владою. Отже, саме революційна ОУН створила концепцію революційної армії, зматеріялізувала цю ідею і надала на початку головні командні кадри для УПА. Відтак УПА отримала підтримку від усього населення і стала всенародною армією, яка покривала територію аж до Дніпра та Київщини. Під її протекцією ОУН організувала визвольну боротьбу з іншими поневоленими народами. Ще пізніше, в умовах тотальної радянської окупації Західної України, знову ж члени ОУН становили основний кістяк збройного підпілля, яке протрималося до середини 50-их років. Потому українські націоналісти та повстанці уславилися під час нечуваних табірних повстань у Норильську та інших концтаборах ГУЛАГу. Своєю мужньою та волелюбною поставою вони були, так би мовити, передвісниками гучної на увесь світ Помаранчевої революції, яка піднялася вже за незалежної України проти пасинків червоного тоталітаризму в особі кучмістів. Така, на мою думку, є генетична лінія розвитку національно-визвольної боротьби українців за волю, за державність і за людську та національну гідність, яка зародилася з проголошенням УНР й ЗУНР і органічно продовжує розвиватися й у наші дні. Саме цієї важливої прикмети – національної – найбільше бракує в інститутах влади та її виконавчих представників нинішньої держави. Стосовно публікацій про ОУН й УПА, то – на мій погляд – вже існує ціла низка ґрунтовних і навіть детальних наукових і популярних праць. Інша річ, що вони не широко розповсюджені і що морок антиукраїнської пропаганди ще затуманює пам’ять багатьох осіб у нашому суспільстві, в тому й провідних. Тут ситуацію треба виправити освітніми та інформаційними заходами, які мають проникнути в усі куточки нашої країни й освідомити увесь загал про історію визвольної боротьби. Тут уже потрібно допомоги від держави, від ЗМІ, від видавництв, від письменників, режисерів, продюсерів тощо.

Ваше побажання у рік Бандери для сумівців в діаспорі та Україні…

З ініціятиви Президента України та за підтримки міністерства культури і туризму 22 грудня в київській Національній опері відбулися урочистості, присвячені 100-річчю з дня народження С.Бандери. А 1 січня в Старому Угринові стартував Рік Степана Бандери, який – сподіваємося – триватиме цілий повний рік і знайде гідне завершення на свято Покрови й дату смерти С.Бандери в Мюнхені, 15 жовтня. Бажаю, аби кожен сумівець докладно ознайомився з життям і писаннями С.Бандери, його родини й друзів-однодумців, а своє знання, щоб кожен передав Юнацтву як приклад до наслідування. Постать С.Бандери остаточно увійшла в пантеон національних героїв, а добру пам’ять про нього ми повинні передавати з покоління в покоління.