Андрій Соколов: «Ми реалізовували політику українізації шляхом радикальних дій»       19 серпня 1989 року на горі Маківка було утворено СНУМ. Через 20-ть років з цієї події ми ведемо розмову з другом Андрієм Соколовим – Головою Крайового Товариського Суду СУМ в Україні й напевно єдиним із засновників СНУМу, хто й по-сьогодні є активним в житті нашої організації.

Друже Андрію, розкажіть про той період, коли 1989, молодь Львівщини проголосила про створення СНУМу? Якою тоді була діяльність організації?

Це період активний і бурхливий, час, коли залізна завіса впала у цілій країні і вже майже рік вся Західна Україна, Прибалтика, до того ж і центр України, почали виходити на акції протесту, вимагати правди про історію. То був натхненний період, коли ми відчували, що це весна, так би мовити весна республік у Радянському Союзі.      19 серпня 1989 року на Маківці був створений СНУМ. До цього моменту уже існували потужні громадські організації, зокрема Народний Рух України і Українська Гельсинська Спілка. Власне з неї і вийшли перші снумівці. Ідея СНУМу виникла в лавах Української Гельсинської Спілки, як молодіжне крило цієї реальної політичної правозахисної організації, як молодіжне ядро яке б мало допомагати у боротьбі за відновлення Української держави. І власне серед молодих членів Української Гельсинської Спілки ця ідея визріла, вона і була прийнята на численних зборах. Назва „Спілка Незалежної Української Молоді” виникла сама собою, ми на той час мали вже контакт з діаспорою, де тоді уже існувало дві українські молодіжні організації: це Спілка Української Молоді та Пласт. Так як Пласт вважали для революційних часів надто м’яким, виникла ідея відтворити в Україні СУМ, і зробити її структурною одиницею на теренах нашої держави. З такою ідеєю в серпні 1989 ми з’їхалися на Маківку, там відбулася дискусія. Більшість були за назву СУМ, але дослухалися до кількох осіб, в тому числі і до Ігоря Деркача (який на той момент був негласним лідером, а згодом став першим головою СНУМу). Він запропонував назву СНУМ, щоб нас не звинуватили у мавпуванні націоналістичної бандерівської організації (бо СУМ це все ж таки була націоналістична організація, яка працювала з ОУН-революційною), ми створимо організацію подібну, але зі своєю назвою. Тому і виникло власне це слово „незалежної”.      В ідеологію СНУМу закладалася дуже проста ідея – бути певною альтернативою комсомолу. На мою думку, ми ефективно цю альтернативу створили. Так зароджувалася Спілка Незалежної Української Молоді: активно, весело, радикально, бурхливо і надзвичайно вдало. Членів СНУМу було понад 500, лише у Львівській області, по Україні – до 2 тисяч. На той час ми ще не до кінця розуміли форми нашої боротьби.

За яких обставин ви потрапили до СНУМу?

Я в СНУМі з першого дня, рік до того належав до Української Гельсинської Спілки. На той момент мені було 23, я взяв активну учать у створенні СНУМу.

На вашу думку, який був внесок Спілки Незалежної Української Молоді у здобуття Україною незалежності?

Щоб усвідомити наш внесок, треба зрозуміти той час. Наша діяльність базувалася абсолютно на громадських засадах: ніхто не думав про якусь допомогу чи спонсорство. Благо, тоді було все дешеве. Ми реалізовували політику українізації шляхом радикальних дій. Відразу після створення СНУМу, почала створювати осередки: це обласні, міські, а в містах творилася районові навіть квартальні осередки. Кожен осередок брав під своє головування певний регіон Львівщини чи України. І в тому районі мав щось зробити для утвердження України: то могли бути доволі прості дії. Але тоді це було досить ризиковано: ламання пам’ятників Леніну, нищення комуністичної символіки, замальовування російських написів – за це передбачалася кримінальна відповідальність.      Снумівці проводили рейди по різних глухих селах України, агітували за Україну: співали пісень, ходили з синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами, роздавали агітки, брали участь у найрізноманітніших акціях, серед яких походи, агітації, мітинги, поїздки по Східній Україні.      Ми вибирали на карті будь-яку місцевість і їхали туди, зустрічалися з мешканцями, приводили в жах місцеву еліту. Це час був надзвичайно насиченим і бурхливим, нашу роботу я б назвав радикально-просвітницькою для утвердження українства саме такими активними і молодечими шляхами. Були інші молодіжні організації, які мали подібні цілі, але втілювали їх іншими шляхами. Ми були антикомсомольці, які їздили Україною, нищили символи радянської епохи, агітували за українську незалежність, показували своїм власним прикладом, що не треба боятися, що ми є і що ми будемо боротися.

Які завдання СНУМівці ставили перед собою після 1991-го і наскільки вони зреалізувалися у СУМі в Україні?

Ми активно планували свою діяльність. Ми були наївні, але думаю, якби ГКЧП далі було, наші плани могли б реалізуватися. Революційна ситуація, вимагала і революційних дій, можливо не завжди розумних, але вимагала. І ось коли Україна проголосила незалежність, виникла ситуація не дуже добра для СНУМу. Тому що СНУМ все таки створювали для боротьби за незалежну Україну. І на одній із зустрічей наприкінці 90 року, Ігор Деркач сказав, що питання незалежності України вирішиться в найближчі 5-10 років, відповідно на цей час СНУМ мала програму. І тут 1991 рік – Україна є. Що робити? Ми опинилися у вакуумі, втратили ту основу, на якій трималися. До цього снумівці не були готові. І це були не лише ми: а й деякі політичні організації, зокрема Українська Республіканська Партія (УРП). Однак, тоді треба було зрозуміти, що незалежність, це ніби і головна ціль, проте наступним кроком має бути утвердження Української держави. Радикально налаштована частина суспільства, в тому числі і СНУМ хотіли дальших дій: провести люстрацію, очистити наш політикум від партійної номенклатури. От тоді наша еліта сказала: «Ні!», вони мотивували це тим, що сам факт незалежності відбувся, в нас немає спеціалістів, кадрів. У такому стані ми перебували три роки, СНУМ не мав чим займатися. Тоді почалася деградація організації, різні розколи. І лише наприкінці 1993 – на початку 1994 Спілка Української Молоді (СНУМ з 1991 був перейменований на СУМ) заново почала відновлювати свою діяльність, вже у новому руслі української державності, взявши за основу всю традицію і правильники СУМу в діаспорі.      Таке відродження СУМу пов’язане з двома особами – це Віра Гайдамаха та Ігор Симчич. Вони обоє надихнули СУМ, який тоді перебував у великій депресії і майже перестав існувати. З 1993-1995 СУМ набрав форму, яку має сьогодні. За цей час проведена колосальна робота.

Який найяскравіший спогад з діяльності СНУМу?

Яскравих спогадів було багато. Ось хоча б один із них. Львів, початок 1991 року, Радянський Союз. Львівський осередок СНУМу вирішив продовжити справу щодо зняття радянської символіки у місті. На мості по вулиці княгині Ольги висів величезний плакат із гімну Української СРСР, слова на кшталт „Слава великому російському народу, який дав нам волю”. Білий день, група молодих людей з величезним задоволенням зриває той плакат і кидає на землю. А плакат був досить великий, ми це робили десь 40 хвилин. Звісно за цей час стукачі викликали підрозділи міліції. І була дуже цікава сцена: їдуть „воронки”, мигають, а ми би вже мали втікати. Але не хочеться, поки ми не доробили роботу. І от ми то все кидаємо, за нами біжить міліція, ми розбігаємося по різних сторонах, натовп зібрався, свистять, підтримують нас. Міліція, з одного боку має нас затримати, а з іншого – не хоче. Ми біжимо – шум, галас… дуже цікава ситуація була.      Ось ще один, який трапився на східній Україні, куди приїхало два автобуси снумівців. Заїжджаємо до невеликого містечка у Черкаській області. Автобус зупиняється в центрі міста, біля флагштоку з прапором Радянського Союзу. Вискакує група людей з автобуса, один з них вилазить на той флагшток і зриває червоний прапор при натовпі. По тому сідає в автобус і ми собі далі їдемо. Такі акції можливо смішні й прості, але надзвичайно зухвалі. Це давало розуміння оточуючим, що радянська система була гнила.

Чому ви залишились у Спілці Української Молоді в Україні?

По-перше, я бачив, що ця організація створена конкретними людьми. По-друге, ми відразу з 1989 року навели контакти з правдивим СУМом, який є в діаспорі, саме та група, яка далі і є в СУМі. А моя психологія по житті – бути весь час в команді, хай в поганій, але в команді, аніж бути отаманом самим по собі. І в СУМі залишилась частина людей, яка усвідомлювала, що в нас є недоліки, недопрацювання, але є організація в системі всесвітнього СУМу і тільки вона має шанс на життя. Так воно і сталося. Серед всіх організацій, на які розпорошився СНУМ, лише СУМ в Україні є в структурі.

Чого б Ви побажали сьогодні СУМівцям?

Я вважаю, що Спілка Української Молоді протягом реального свого існування з 47-49 років вже історично склалася, вона витримала різні складні періоди. І втратити те, що було набуте поколіннями СУМівців і українців – це буде злочин. СУМ має не лише зберегтися як структура, а й розвиватися, дати нове обличчя як собі, так і українській молоді. Потрібно більше інтегруватися у середовище педагогічне. Ми хочемо займатися вихованням, не маючи відповідної освіти.      Я побажав би СУМу власне знайти своє нове обличчя, не забувши старе. Треба бути динамічними, саме тої динаміки нам не вистачає.

 
Розмову вела
подр. Вероніка Саврук
(Львівський осередок)