Голод 1932-33 років охопив значну частину України і був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямованого застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом. І все це було сплановано з однією ціллю – якщо не знищити, то поставити на коліна волелюбну націю.
Ті голодні роки стали національною трагедією українців. Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському на¬ціональному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з’явився колгосп, який вже ніколи не повстав проти
радянської влади. На декілька поколінь наперед голодомор імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність. Голод перервав тяглість
поколінь у розвитку української національної еліти. Голод призупинив “українізацію” міст Сходу та Півдня України: після нього попов¬нення міського населення відбувалося в основному за рахунок міграції з Росії. Наслідки голодомору були відчутні до розвалу СРСР: втеча сільської молоді з села, зникнення з карти України тисяч населених пунктів. В українського селянина з’явилася неповага до громадської власності, що призвело до низької продуктивності праці.
Через арешти та розстріл української інтелігенції, та винищення землеробського населення, було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.
«Убогії ниви, убогії села, убогий опшарпаний люд..»
Саме цього й прагнули ідеологи та організатори Голодомору. Вони добре розуміли, що джерелом національної сили народу було українське селянство. Тому було вирішено підготувати ґрунтовну акцію винищення українського національного духу в Україні так, щоб не було можливості відродження його в майбутньому.
Для здійснення цього було обрано сприятливу нагоду започаткування нової сільськогосподарської системи — колективізації. Згодом в кожному підручнику радянської історії ми зможемо прочитати, що продовольчі труднощі, тимчасове і невизначне підвищення смертності є «труднощами колективізації, куркульського саботажу, неврожаю».
«Коли скінчиться той полон великий, що нас зайняв в землі обітованій?»
«У 1933 році був дуже великий врожай. Я пам’ятаю родичі все казали, що тоді жито було таке високе, що як людина зайшла, то не видно було голови. А колоски були такі повні, що ламалися, просто відламувалися» - так згадує про той рік Теодор Трипняк з хутора Лозу ватка, Царицинського району на Дніпропетровщині. Хліб був у полі та не було хліба на столі, бо на селі панувала чужа сила – «тисячники», люди з Росії. Вони ходили від садиби до садиби забираючи останні крихти. Щоб врятуватися від голоду населення змушене було продавати все, що передавалося від покоління поколінню, все, що називається родинною реліквією. Все, що зв’язувало минуле і майбутнє мало свою ціну – життя.
І на цьому радянська влада не зупинилася. Уряд Москви виніс новий вирок смерті районам, які не виконали обов’язків по заготівлі зерна. В дійсності цей вирок і був не для кількох районів, а для цілої України. Було припинено постачання споживчими товарами, стримано державну і кооперативну торгівлю, припинялася торгівля харчами на базарах, а щоб люди не виїздили до інших земель, влада не давала документів, а на станціях не продавали квитків за межі України. Була блокада.
«Зажурилась Україна, що ніде прожити,
Витоптала орда кіньми маленькії діти.
Ой малії витоптала, старії побила,
Молодую челядоньку у полон забрала»
Діти українських селян початку 30-х років разом із батьками не бачили їжі місяцями, вони пухли від голоду і вмирали на очах своєї сім’ї. І можна тільки здогадуватись, які страшні метаморфози сталися в душах тих із них, кому судилося вижити в тому голодоморному пеклі.
«Водночас із фізіологічними змінами тіла голодної людини, змінюється і її психіка. Сильне і тривале голодування приглушує або й зовсім убиває нормальні людські відчуття і почуття. Голодна людина не так ставиться до добра і зла, правди і неправди, справедливості й несправедливості, як людина неголодна. Природні загальнолюдські цінності
їй здаються другорядними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або й не народжуються почуття патріотизму, віри, дружби, кохання»- згадує Григорій Бевз — людина, яка пережила Голодомор в українському селі.
Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки, хоч, як правило, кістлява рука голоду торкалася дитячого організму раніше. Значно більше поширювалася бездоглядність при живих батьках. Не в силах дивитися на те, як вгасає дитина, батьки везли її до найближчого міста і там залишали — в установах, лікарнях, на вокзалах, просто на вулиці. Десятки тисяч підкидьків створили серйозну проблему, якою з ініціативі. П. П. Постишева зайнялося політбюро ЦК КП(б)У. Держава ви¬ділила кошти, щоб терміново створити дитячі притулки. Саме в них виховувалися ті, в кого ця ж влада відібрала рідну землю, кусень хліба, батьків і родину, кого голод навчив красти, брехати, зраджувати. Вони ставали тими, хто «без роду, племені». З них виховували «будівничих комунізму».
Нищівного удару було завдано більшовицьким геноцидом і національній свідомості українців. Ті самі люди, хто зі зброєю в руках опиралися російському комуношовінізму під час громадянської війни, хто поставав проти насильницької русифікації на Кубані наприкінці 1932 року, згодом під час перепису 1939 року добровільно записалися росіянами. Селяни розуміли, що більшовики морять їх голодом саме як українців, тому острах зберегти свою національну ментальність увійшов у їхні гени та підсвідомість. А оскільки ніякого покарання за той геноцид комуністи не зазнали, а тільки зміцнювали свою владу й надалі, то цей острах був переданий наступним поколінням. Сьогодні він відчутний у проявах зросійщеного менталітету багатьох українців.
Замість християнських цінностей у душах понівечених Голодомором українців запанували зовсім інші «моральні чесноти», привнесені саме тими етносами, що мордували наші села на початку 30-х: крадіжка, донос, адже особам, які викривали приховане від держави, надавалися премії у розмірі 25% від вартості знайденого.
І зерно мусить вмерти, щоб дати
В життєдавчому житі – Життя.
Ще довго буде йти відлуння тих страшних Голодних 1932-1934 років.
«Мої дід з бабою досі складають на горищі мішки з сухарями, — розповів Микола з Черкащини — Після голоду в людях поселився страх,
на генному рівні. Навіть у мого покоління він є — щось робиш і думаєш: а раптом щось за те буде?».
Мало не по всій Україні страх Великого голоду «ожив» кілька років тому, коли раптом сталися збої з постачанням хліба, і до крамниць простяглися кілометрові черги — люди гарячково запасалися паляницями.
І як не пригадати слів пана Григорія Бевзи, він характеризує голод як геноцидну зброю: «Люди вигадали багато різних засобів масового знищення людей: механічні, хімічні, біологічні, радіаційні. Голод — один із таких засобів, найдешевший і найдієвіший. До того ж, голодом можна не тільки знищувати людей, а й «перевиховувати» їх, змінювати їхні бажання і цілі, почуття і настрої. А для творців «нового суспільства» це дуже важливо».
Перевиховання українців сталінським режимом все ж таки відбулося, жахливого удару зазнала народна етика та мораль, що є важливим елементом духовного життя, адже «Не хлібом єдиним…». Голодомор – це не тільки страшні муки кожної з мільйонів жертв, і страшний удар по силі нації, це й удар по її майбутньому»
- Неля Лавриненко (Київ))
