Нас було багато і, здавалось, нас не подолати.  Але пройшли місяці тренувань, з великого гурту охочих нас залишилось  семеро. Позаду у нас було накочено біля 700 кілометрів дорогами і путівцями Сквирщини. Всі, хто збирається у веломандрівки - тренуйтесь!

     До велосипедів  особлива увага.  Кілька порад веломандрівникам: без фанатизму не перемикати режими натягу ланцюга, дотримуватись єдиного ритму і,  як підказує досвід, утримувати загальну швидкість  12 км за годину і працювати на маршруті без ривків і штурмів повний робочий день (8-10 годин). І все таки, як казав філософ,  двічі в одну річку не ввійдеш, і  тому всяка наступна мандрівка буде налаштовуватись  на власну хвилю.

      Погода, абсолютно, не є завадою, всякий мандрівник має певну ступінь загартування до погодних перемін. Дощ першого дня ми сприйняли, як добрий знак; сонце і вітер, як подарунок долі.

      Маємо можливість порівняти різні види туризму: пішохідний, гірський, водний.  І сьогодні  всі учасники велосипедного туру «Шляхами Кобзаря» велосипедну мандрівку   ставлять  найвище - по комфорту, емоціях, екстриму, враженнях.
Все в тій мандрівці переплелось: сьогодення, незагоєна пам’ять Світової війни, і майже святочне відчуття паломника по   шевченківських місцях.

      Велосипеди котили  павутинами доріг.

      Майже нереальний, списаний до відчуття ікони ,Тарас Шевченко - абсолютно реальна людина. Он його хата, хата батьків, фото братів і чисельних нащадків. Але тільки йому судилося пропустити крізь власне серце і геніальний талант дух народу, загубленого в самісінькому центрі Європи.

      Мало ми змінились, ох, як мало... „ і в брата любимо сорочку, а не душу”, але перед Вічністю, на тому високості біля могили Тараса, все здається дріб’язковим і нікчемним. А широчінь горизонту єдиною реальністю, в якій губиться в майбутті незвідана історія нашого народу. І  йтимемо туди ми у власній незалежній державі, і це маленька втіха і виправдання перед пам’яттю Великого Поета.

      Феномен геніальності  Тараса народжений і виплеканий ось тут, на Черкащині, в селах Моринці (які дивовижно нагадують передкарпаття, у  Керелівці, схожій більше на поліські укутані в зелені шати села, і на степових просторах, які за крок від села. Місцина справді надзвичайно мальовнича.

      Працівники музеїв приклались до відтворення побуту, тогочасного села: створені живоплоти, хатинки під соломою, пам’ятники, експонати - все це пробиває на  переживання і особливі почуття.

      В мандрівці нас супроводжувало багато гарних людей: від Сквирського монумента Шевченкові нас провадив мер міста п.Валерій Скочко. Мерія була від самого початку головним спонсором акції.  В розумінні керівників міста слід прагнути відійти від заяложених масовок і декларацій про наміри - молоді слід допомагати організовувати і зрештою демонструвати заходи  яскраві, «круті», знакові, як приклад для наслідування і продовження. Позиція державницька і достойна.

      Особлива вдячність краєзнавцям п.Олені Поліщук із Володарки, п.Юлії із Ставищ, .Тетяні Якубовській із Таращі за розповіді, за любов до власної землі, за шану і турботу  в роботі із молоддю.

      Добра згадка від спілкування із поетесою п.Тамарою Яковенко. Вона подарувала сквирським сумівцям власну книгу «Канів- кобзаревий край»

      Не хотіли боги Олімпу відпускати учасників одіссеї без випробувань.  На останній день дісталось: розірвався ланцюг, тріснув тросик заднього гальма, здулось пробите колесо, тріснуло кріплення багажника. Дрібнички, котрі проковтнули кілька годин, але  ніяк не вплинули на оптимістичний настрій учасників мандрівки.

      Тарасовими шляхами слід іти з  братерськими почуттями, з усвідомленням власної приналежності до люду,  життя і віковічні  страждання котрого  пронизали серце геніального поета та викристалізувались у рядках, котрі  і через сотню років  відлунюють в серцях українців.

      Вірю, що для братів Іллючків Володимира і Олександра, Лисюків Ігоря і Олександра, Гальчинських Сергія та Андрія…ця мандрівка стала знаковою і особливою точкою у вимірі власних життєвих перспектив.