Хочу поділитися з вами, сумівцями, своїми враженнями про V Загальнонаціональний конкурс "Українська мова - мова єднання", що відбувався на Черкащині в Шевченківські дні.

День перший: Софіївка.
Сумівці з України, та, можливо, сумівці з-за кордону знають про прекрасний, третій у Європі, національний дендропарк "Софіївка", що знаходиться неподалік Умані на Черкащині. Пам'ятник великого кохання, дивовижний рослинний світ, введений у обрамлення грецької міфології. Грот Каліпсо, лабіринт Мінотавра, Срібні джерела, джерело натхнення. . . Щоб лише кинути оком на весь парк не вистачить і кількох днів. Однак не шкода їх буде витратити.
Сьогодні дендропарк "Софіївка" належить до Уманського агрономічного університету. Під час мандрівки парком екскурсовод з гордістю розповідала про ту чи іншу рослину, яке є дітищем, результатом наукової праці вчених університету, який є одним з найдавніших аграрних ВУЗів нашої держави. Хоча багато в парку дерев, яким понад 115 років, за якими ретельно пильнують.
Кілька років тому дендропарк зазнав лиха - повені. Багато дерев постраждало, було знесено містки з озер і річечок. Постраждали також найближчі приватні будівлі. Однак вже на наступний день більшість жителів міста прийшли допомагати відновлювати парк.
День другий: Шевченкове.
Черкащина - це земля наближена до Бога. Неймовірної краси земля. Місцевість хвиляста, за обрієм ховаються все нові і нові краєвиди, поля обрамлені лісами, ліси і садки підперезані річечками, прикрашені озеречками. Особливе хвилювання відчуваєш, бо знаєш, що цими дорогами колись ходив маленький Тарасик, сюди понад усе хотів повернутися.
Садиба батьків у колишній Керелівці, сьогодні селищі Шевченковому. Маленький Тарасик немов вибіг із хати, шукати залізних стовпів. А перед ним вже стеляться дороги в Петербург, на Кос-Арал, Мангишлак. Маленька хатинка під стріхою оточена молодими вишеньками. Могила матері, що уквітчана на схилі пагорку, що збігає за музеєм до річечки. Пахне скошена трава, облітають пелюстки з яблунь.

Усім нам організатори конкурсу дали "Кобзарі". Зустріла вірш, який доти знала піснею. Навчилася її від польських українців. "Тече вода в синє море, та й не витікає. Шука козак свою долю, а долі немає. . ." Як це пророчо звучить саме сьогодні.
Наше товариство із 17 регіонів України вже роззнайомилося. Я одразу вирізнила одного пана, який всі три дні конкурсу ходив у вишиванці. Випадає нагода поспілкуватись. Олекса Різників родом з Миколаївщини, нині мешкає в Одесі. Двічі репресований, вдруге перебував у одній камері із Левком Лук'яненком. Багато років займається вивченням української мови. Автор нещодавно виданих книг "Одноримок", віршованого словника омонімів, "Складівниці" - словника складів української мови, "Їдло" - жахкий словник того, що споживали у їжу в голодомор 32-33-го років. Готує до друку кореневий словник української мови. Окрім цього є кілька поетичних збірок, прози. Пан Олекса переконаний у давності української мови, і доводить це із філологічною точністю. Він вважає, що українськість і україномовність - це залежить від переконань кожного. Сьогодні працює з творчими дітьми.

День третій: Канів. Чернеча гора.
Ми біля собору, де відспівували Кобзаря. Море людей і квітів. Звідси до Чернечої гори - п'ять кілометрів. Разом із усіма пройдемо їх пішки - останнім шляхом Тараса Шевченка. На урочистостях присутні гості з Казахстану. Маленька дівчинка з казахстанської української діаспори вдягнена у національний казаський одяг. Я питаю в учасників ходи (працюю журналістом) - "Хто для вас Шевченко?". У натовпі, що розтягнувся ген-ген-ген, що майорить прапорами, церковними хоругвами і квітами, багато гостей - з усіх регіонів України. Багато в чому їхні відповіді схожі, проте для кожного Шевченко свій.

Чернеча гора. Я вперше побувала на тут разом із сумівцями. Зараз тут я вже втретє. І кожного разу в мене завмирає серце від неймовірної краси цього місця. Кожного разу я відчуваю, що це - серце України. А ще в мене говорить кров, бо за 15 кілометрів звідси батьківщина мого діда.

Ця мандрівка наостанку дарує ще одну незабутню зустріч. На вручення дипломів прибуває академік, голова комітету із вручення Шевченківської премії, відомий громадський діяч, дисидент Іван Михайлович Дзюба. Його відразу оточують учасники конкурсу і знайомі, і незнайомі із ним. Пан Олекса Різників, з яким ми вчора дуже довго говорили, знайомить мене із Іваном Михайловичем. Стоїш поруч із людиною, яка віддала так багато задля України, і серце сповнюється пошани і гордості за свою державу. Дипломи переможцям вручав саме він. І мені неголосно сказав: "Так тримати!"