Весняний Гданськ, місто, де народилася «Солідарність», де безліч костьолів і фантастичний нічний вид з Міської гори. Де люксичні малюнки у підземних переходах, де вранці під вікном чути чайок і на вулицях пахне морем. Де люди усміхнені і де знаходиться Дім Поєднання і Зустрічей Святого Максиміліана Кольбе, куди я потрипила цієї теплої весни як учасниця програми «Study Tours to Poland».
Хто має Батьківщину, той має для чого жити.
Улас Самчук, український письменник
Я давно хотіла взяти участь у навчальному візиті до Польщі «Study Tours to Poland», і після першої відмови знову подала заявку. Не пройшла і вдруге. Не засмутилася, радше навпаки – додалося впевненості, що рано чи пізно я туди потраплю. Ось і потрапила – моя третя за рахунком заявка, котру я ретельніше готувала, вже маючи певний досвід, мала успіх. Мене чекав весняний Гданськ на Балтійському морі.
Мандрувати мені не вперше, і до Польщі в тому числі, та й потрапляти у незнайоме середовище, коли очікується активна участь, також – уже 5 років я є членом Спілки Української Молоді в Україні, в котрій неактивним чи закритим бути просто неможливо. Подруга-СУМівка, випускниця STP, тішиться за мене і радить особливо пам’ятати про свою «українськість». Безумовно, думаю я, і неважко, адже для мене це означає просто бути собою. Хтось мудрий колись сказав – хто має відвагу бути собою, хай ніколи не буде ніким іншим. У наплічник – дві вишиванки, футболки з емблемою організації, українська музика, сині і жовті нитки, щоб в дорозі сплести файнички (браслети) в українських національних кольорах.
Ось він – Гданськ, першого дня – трішки похмурий і холодний, та з кожним днем – все сонячніший і тепліший! Посміхнені учасники нашої групи, привітні координатори, надзвичайно добре місто, дуже цікава програма…та перші кілька днів мені було трохи незвично й не зовсім комфортно. Здавалося, зовсім сама тут – без моєї України. Та раптом прийшло усвідомлення – моя Україна завжди зі мною, в серці. Тоді відчула себе зовсім не самотньою у сусідній країні. Так на зміну моїй самотності, яка толком і не встигла початися, прийшло яскраве відчуття приналежності до України за сотні кілометрів від неї, і я відчувала його сильніше, ніж будь-коли вдома – чи то у столичному Києві, чи то у російськомовному Дніпропетровську, чи у рідному Івано-Франківську.
О, скільки би я втратила, якби не ідентифікувала себе так глибоко з Україною! Чи змогла б я пізнати Польщу, якби не пам’ятала, звідки я? Чи розуміла польську, якби не розмовляла українською? Чи перейнялася б ідеєю та значимістю «Солідарності», якби не знала проблем своєї країни? Чи плакала б, дивлячись фільм про ксьондза Єжи Попелушко, не знаючи, скільки років провів у радянських таборах Кардинал Йосип Сліпий, Владика Української Греко-Католицької Церкви? Чи полюбила б так вечірній пляж у Сопоті, якби не була закохана у захід сонця в Українських Карпатах? Чи сподобалися б мені гданські леви, якби не посміхалися мені леви міста Львова? Чи захоплювалася я б Президентом Лехом Валенсою, якби не вірила у позитивні зміни у моїй країні? Чи була б для мене цікавою зустріч із університетським професором стосовно етнічної ситуації в Польщі, якби моєю малою батьківщиною не була карпатська Гуцульщина? Чи відчула б я всю велич замку Мальборк, якби не любила фортеці Хотина й Кам’янця-Подільського? Чи захотіла б побувати в парку Олива, якби не гуляла літнім Софіївським парком в українському містечку Умань?.. Такі запитання можна ставити без кінця й краю, та відповідь я можу дати лише одну – якби я не почувалася українкою, програма STP для мене була б марною, адже моя мета як її учасника – це набуття позитивного польського досвіду для впровадження його в моїй країні.
Я недаремно написала, що Україна – завжди зі мною. Навіть у Гданську я виявилася не сама. Отець дуже привітно зустрів мене в українській церкві, я мала змогу бути на відправі Літургії українською мовою. Дізналася, що в Гданську є осередок Союзу Незалежної Української Молоді – під такою назвою тут існує організація, що в Україні носить назву Спілки Української Молоді. Зустрілася з українцем з діаспори, котрий розповів мені про жваве життя української громади у Гданську. Знайшла у бібліотеці Гданського університету «Кобзар» Тараса Шевченка та іншу україномовну літературу, а у книгарні – переклади сучасних українських письменників на польську мову, при чому творів моїх улюблених авторів вже не було - розкупили. Раділа зустрічі з колишнім ректором Гданського політехнічного університету, в якому свого часу вчився Генерал-Хорунжий Української Повстанської Армії Роман Шухевич.
Та для мене STP виявилися не лише пізнанням Польщі, а й - сусідньої Білорусі завдяки відкритості білоруських студентів та постійними розмовами про наші країни. Тож тепер можу похвалитися ще й розумінням й мінімальними знаннями білоруської мови, ознайомленням з білоруською музикою, а також сучасним життя країни. Не була б наша група такою міжнаціональною, не набули б ми так багато завдяки STP.
Якраз минуло два тижні, відколи я повернулася додому. Продовжую займатися улюбленими справами, вчитися, працювати у організації, мандрувати…Тепер відчуваю за собою ще один обов’язок – поширювати інформацію про програму «Study Tours to Poland», яка дарує дуже непересічні можливості, між людьми, які готові не лише набратися досвіду Польщі, а й донести Україну до всіх учасників програми та навколишніх. Тому дуже добрим девізом для учасників, думаю, може стати «І чужому научайтесь, і свого не цураєтесь!». Шукайте «Кобзар» Тараса Шевченка на полицях української літератури бібліотеки Гданського університету :).
