Гарна веломандрівка!
Що може бути краще за гарну мандрівку? Правильно, гарна веломандрівка! Безперечно, не кожен погодиться із цим твердженням, але для мене, Марго і Альвінки велосипед – це спільне захоплення. Тому ми зібрались і поїхали мандрувати Черкащиною, доволі спонтанно, а головне – природно і ні від чого не залежно.
Розпочалась наша подорож з Миронівки, куди дістались електричкою. Пунктом призначення першого дня мандрівки була околиця Богуслава. Планували ми туди приїхати ще до настання темряви, але плани не стали реальністю через переоцінку власних сил, а також через велосипед, на якому їхала Альвіна. Цей витвір Харківського велозаводу, мабуть, вартий окремої розповіді. Вєлік, позичений у Андрія Підмогильного, мав радянську недолугу конструкцію та незадовільний технічний стан. Незручності цього транспортного засобу зміг відчути на собі і я, адже довелось обмінятись з Альвінкою велосипедами, аби тільки швидше доїхати. Скажу чесно, на швидкому спуску нерівною дорогою в темряві на тім диво-транспорті я серйозно переживав за свою безпеку. Зрештою ми з’їхали з траси та отаборились неподалік р. Рось. Не зважаючи на невелику кількість дров, вдалось розпалити ватру та повечеряти. Альвінчин велосипед нарешті приніс користь: на ньому тримався казан.
Ранок наступного дня показав, що насправді не було ніякого браку сухих дров. Варто лише пройти на 100 метрів від намету – і можна зібрати багато сухого гілля, що й було зроблено. Дівки надумались вилізти з намету лише після того, як почули «Сніданок!». Отже, гарно поснідавши, наша весела велобанда вирушила на прогулянку Богуславом. Мушу признатись, я чекав більшого від цього містечка. Оглянувши дві церкви, було вирішено їхати купатись в Росі. Як виявилось, уявлення про «класний пляж» у різних місцевих людей абсолютно різні. Але ми все-таки знайшли доволі затишне місце для купання. Плавання на інший берег, стрибки в воду з місточка, поїдання смачних канапок і розплавленого шоколаду, зашивання шортів, слов'янський масаж ніг, знову купання – все це тривало доволі довго. І хоч ми класно провели час на Росі, але треба було їхати в Корсунь-Шевченківський, тож лише близько четвертої нарешті вирушили.
Дорогою доводилось робити зупинки для перепочинку. Одна з цих зупинок запам’яталась тим, що ми мали нагоду поласувати смачненькими динями, які Альвінка знайшла на городі при дорозі. Проте надовго затримуватись там ми не могли. Вже скоро почули лайку господаря того городу, тож довелось «ноги в руки», тобто на педалі, і вйо!
Далі почалось найцікавіше. З дорогою, чітко позначеною на карті, почали траплятися дивні метаморфози: спочатку асфальт перетворився на битий асфальт, потім поступово на гравій, далі, різко, на ґрунтівку, і нарешті дорога несподівано зникла…але ж мала вивести нас до траси! Неподалік виднілось село, від якого нас відділяли очерет і ділянка поля. Навколо ні душі, за виключенням тракториста, який працював на полі. До нього і побігли дівчата, аби прояснити ситуацію. «Ось вона, ваша дорога, та що на карті» - вказав дядько тракторист на стежку серед очерету – «Там має бути сухо, хлопці щойно проходили». Очерет вище голови, але йти можна. І як після цього вірити мапі?
У тому селі ми набрали води, скуштували смачного винограду і вирушили далі. Хоч ми й дістались траси вже після заходу Сонця, але було вирішено все-таки доїхати до Корсуня того дня, не зважаючи на те, що туди ще понад 10 км шляху. Знову небезпечна поїздка трасою в темряві, і знову я на Альвінчиному велосипеді. Під Корсунем були вже пізно. Дим, що стелився низько, широкі порожні вулиці, поодинокі ліхтарі – все це нагадувало мені Дикий Захід. Потім знову темна траса, гуркіт, що поступово наближався, і раптом – яскраве світло в очах. «Валє-є-єра!» - пригадала Марго одного з персонажів мультфільму «Тачки», коли назустріч нам проїхали чотири великих комбайни. Цього разу нам знову довелося всліпу шукати місце для ночівлі. Результат цих пошуків – не надто затишний берег Росі, де насправді було мало сухого дерева. Але без вечері не залишились.
Якщо минулого ранку на мене чекала несподіванка у вигляді соснового лісочка з купою сухих гілляк, то цей ранок приніс іншу, менш приємну несподіванку: до Росі підійти було неможливо. Таким чином пройшовши кількасот метрів босоніж по росі вздовж Росі, поспівавши і зробивши руханку, я повернувся до намету будити дівчат. До Корсуня поїхали без сніданку… Компенсувати не з’їдену порцію вівсянки довелось пиріжками з капустою і соком в парку біля палацу. Палац, до речі, особисто мені не дуже сподобався. Більше вражень я отримав від мальовничих берегів острову, на якому було зведено палац і закладено парк.
В Корсуні ми вирішили надовго не затримуватись. Але до Холодного Яру їхати своїм ходом не схотіли, бо це б зайняло багато часу. Тому від палацу рушили прямісінько до залізничної станції, де мали б сісти на електричку до Сміли чи Кам'янки. Як приїхали на станцію – дізнались, що наша електричка поїхала собі спокійно 10 хвилин тому, а наступна лише ввечері. Запізнились ми з моєї вини, тож довелось пригощати дівчат апельсинами і морозивом, щоб мене не з'їли. А ще були канапки і смачний кавун, яким ми запихались, лежачи посеред привокзальної площі під каштаном і очікуючи на поїзд №40 «Київ-Севастополь». Ні-ні, ви не подумайте, що ми раптом змінили плани і вирішили махнути на Крим! Просто цей потяг слідував через Смілу, тож ми оперативно запхались у тамбур вагона і за годину подолали відстань, яку б велосипедами долали пів дня. Але Сміла не була нашим кінцевим пунктом. Щоб опинитись в Холодному Яру до заходу Сонця, ми мали доїхати до Кам'янки, тому Альвінка першим ділом взяла квитки на електричку. Я такої халяви вдруге за день стерпіти не міг, тому розпитав у таксистів як виїхати на трасу і вже скоро мчав на Кам'янку велосипедом. По дорозі вдавалось теревенити по мобільному, їсти і навіть звіряти шлях з мапою, не зупиняючи при цьому велосипед. Через півтори години, майже одночасно з дівчатами, я прибув до Кам'янки. Центр знайти було неважко – там як завжди стояв Ленін.
Зустрівшись з Марго і Альвіною, ми нарешті попрямували до Холодного Яру. Надвечір нас наздогнав дощ, від якого я тікав ще на трасі, тому вирішили зупинитись у найближчій дубовій лісопосадці. Нарешті ми ставили намет і розпалювали ватру ще за денного світла! За вечерею Альвіна детально ознайомила нас з місцями, куди мали їхати наступного дня. Зокрема, вона розповіла про історію Холодного Яру, про дуб Залізняка, про Мотронинський монастир. Після вечері я довго не йшов спати, хотів навіть ночувати біля ватри просто неба. Але господарі цього лісу – чи то хижі білки, чи то звичайнісінькі Чупакабри – змусили сховатись в намет.
Ранок не був оригінальним. Я вже й змирився з тим, що не дочекаюсь від дівок сніданку і кави в намет J Знову поїздка по воду, розпалення ватри і стандартна, але така смачна вівсянка! А сніданок у нас того ранку був не простий, а музичний! Тамбурин, дримба, ложки, пляшки, горнятко, кришка від казана – всі ці інструменти були задіяні у записі двох ударних треків від гурту «Природних і ні від чого не залежних».
В обід ми вже були в центрі Холодного Яру. Трохи згодом набиралися сил від тисячолітнього дуба Залізняка, а вже під вечір доїхали до Мотронинського монастиря. На Суботів їхати не стали. Хоча й хотіли, і навіть могли б. Рішення вертатись до попереднього місця ночівлі було прийняте в суперечках: дівчатам потрібно було повертатись до дому, а я не накатався. Двоє проти одного – таким чином повернулись до початку Холодного Яру і заночували біля ставку в селі Грушківка.
Всі сільські собаки були нам дуже раді і не вгамовувались до самого ранку. Я все-таки заночував під зірками, хоч дівчата й були проти (бо забрав у них один з двох каріматів). Ранок настав поступово, майже непомітно, тому що під хор клятих псів заснути нормально не вдалось. Годині десь так о шостій біля мене почався шалений рух. Складалось враження, що я лежу посеред місцевого Хрещатика: пробіг пес, пройшов чоловік з коровами, проїхав моторолер у мене майже перед носом. Намагатись заснути вже не було сенсу. Після сніданку ми з Альвінкою пішли на ставок закривати купальний сезон. Це було гідне закриття сезону – дуріли в воді як малі діти, хвилин 20 не вилазили!
Виїхали ми з Грушківки десь по обіді, тож не дивно, що електричку з Кам'янки успішно провтикали. Нічого не лишалось, крім як їхати до Сміли на велосипедах, а вже було по четвертій і стояла добряча спека. На наше щастя, проїхавши декілька кілометрів, ми натрапили на далекобійника, який прямував до Києва і охоче погодився підкинути трьох мандрівників. Дорога додому пройшла під співи, суперечки та розповіді далекобійника про непросте водійське життя. Київ зустрів нас нічною прохолодою та напівпорожніми вулицями.
Проїхавши разом 200 км, ми багато чого побачили (хоча ще більше не побачили), випробували себе і просто гарно провели час. Залишились гарні спогади, корисний досвід, прикольні фотки та бажання їздити у подібні мандрівки якомога частіше.
Денис Кравченко
