Важко говорити про дотримання традицій у країні, де як у калейдоскопічній райдузі змішалося все, що будь-коли відбувалося на цій землі. Політика у нас європейсько-азійська, обрядовість – язичницько-християнська, ментальність – пострадянська. Власне, у такому життєвому розмаїтті буйним цвітом має розквітати відчайдушна карнавальність. Маски й перевдягання як давній, перевірений ще предками, спосіб обдурювання (і не має значення кого – себе чи злих духів), танці й ігрища – як бажання вдарити лихом об землю.

     За це ми й любимо свято Маланки. І для більшості немає значення, що за церковним календарем, це день Святої Меланії. Меланія як і Святий Миколай втрачають ореол мучеництва і стають персонажами, ближчими до народу. Бо, скажіть, що може бути спільного у святої з образом жінки, яку грає чоловік? Хіба що проникливі очі – як у Маланки, яка вчора гуляла на вечірці у Музеї Гончара.

     Напевне, у столиці України вчора було кілька таких місць, де маланкували. Приміром, в Українському домі так гуляло Львівське товариство: львів’яни в київському екзилі збираються на закрите й втаємничене для багатьох дійство – баль «Маланка». Вхід на цю вечірку обумовлений дорогим квитком і вечірньою сукнею, а у карнавал грають відомі політики, співаки й громадські діячі. Словом, «блакитний вогник», тільки не по телевізору.

     Набагато органічніше і як на те пішло – по-українськи – прийти на вечірку, де за вхідний квиток править макітра з варениками: таку влаштувала Спілка Української Молоді в Україні. У музеї Гончара вчора помирала і воскресала коза (відродження родючості землі), заплутувала сліди Маланка (бо чому ж тоді її грає чоловік), вчилися танцювати краков’як і носили дівчат на руках. Шкода, що замало було місця, щоб розгулятися на справжній карнавал, який влаштовують у Горошовій на Тернопільщині чи у Вашківцях на Буковині.

     Але загалом Маланка СУМу була зворушливою спробою дотримуватися традицій у країні, де спадковість втратила своє важливе значення.