Наперед варто зазначити, що я не з організації Спілка Української Молоді, але знаю про неї вже тривалий час і мені завжди подобалося те, що роблять учасники. А ще подобається слово "сумівка", асоціюється з дівчинкою з великою сумкою, в якій має всяку-всячину, і завжди не сидить на одному місці :).
Що ж до вечора читання дитячих віршів, то зібралося нас, очевидно, більше, ніж планувалось. Усе відбувалося в приміщенні СУМу. Розсілися невеличким кільцем і почали читати. О, перед тим ще був дуже гарний, як на мене, сумівський ритуал: передавали по колу м'якого ведмедика і кожен, в чиїх руках він опинявся, розповідав про каверзні та не дуже, смішні та не смішні, одним словом, різні події з власного життя, що сталися в час між сходинами СУМу. Це налаштовує на психологічну розслабленість та відвертість. Бо тебе слухають, Тебе чують.
Слухали, коли лунали дитячі віршики. Я вже й не пам'ятаю, коли спостерегла, щоб така значна кількість дорослих (:) душею ми діти!) людей так раділа і так щиро сміялася. Позитивним було також те, що читали всі, без винятків. Отже, атмосфера захопила, і бажання залишитися осторонь не виникло ні в кого.
Читаю вірша, чую сміх. Доросла частинка в мені шепоче: "Ов!.. Щось не так. У Тебе неправильна інтонація, занадто тихо читаєш:". КА дитинка в мені сміється: "Ой, не можу!.. Це смішно:".
Жовту квіточку тримаю,
І чекаю на трамвая,
А трамвай заблукав,
Трусить яб-лу-ка.
І вже забуваєш, що будь-яку інтонацію читаєш наче для себе, для того малюка в Тобі, і для дітей, які виявляються в поглядах, посмішках, рухах людей навколо. Стає тепло-тепло.
Шкода, що мені в дитинстві не читали таких віршів! Більшість з них я почула вперше. "Цвяшком" стали твори Івана Малковича, які якраз найбільше синтезували дитячу чуттєвість і дорослу мудрість.
Злови мені маленьку жабку,
Дай їй стрілу травички в лапку -
хай не боїться... Втім, я й так
згадав дитинство - як ми грались
у хованки, і як лякались
криничних жабок, а ще як
ти заховалася в криницю,
і я тебе, мов котик кицю,
урятував таки... Та все ж,
найкраща схованка - долоні
худі, замурзані, солоні...
Сховаюся - і не знайдеш...

Як вельми сумно нам одначе:
не схований - ніхто й не баче,
сховаєшся - побачать всі.

Я так не граюся, тим паче,
що скрекекекає і плаче
бульката жабка в лопусі.

( "Хованка", Іван Малкович)
А наприкінці ми бавилися в різні сумівські ігри (зумійте-но втрьох зобразити фен!.. :)) і пили чай. Чаювання - ще одна тепла і добра сумівська традиція. Зберігає відчуття довіри не лише на час сходин, але й поза ними.